– Заплющ очі, – звелів він.
Я завагалася. Невже він усе-таки вирішив мене убити?
– Нумо!
Скреготнувши зубами, я склепила повіки. Ще ніколи я не почувалася такою безпомічною.
– Рухайся на мій голос і не розплющуй очей. Підглянеш – тобі кінець, ясно?
Я кивнула, міркуючи, що ж таке він хоче від мене приховати. Та принаймні вів він мене дбайливо – я не наскочила на жодне дерево. Коли ми опинилися на рівнині, звуки змінилися; дотик вітру був зовсім іншим, та й сморід від вогню, в якому горів мій клан, посилився. Я відчула на обличчі тепло сонця, і коли шкіра моя засвітилася, під повіками стало зовсім ясно.
Джаспер провадив мене ближче й ближче до потріскування язиків полум’я – підвів уже зовсім поруч, аж я відчула, як шкіру мою лоскоче дим. Я знала, що Джаспер може мене щосекунди вбити, але близькість вогню нервувала значно більше.
– Сиди тут. Не розплющуй очей.
Земля була тепла від сонця й багаття. Я сиділа непорушно і намагалася вдавати, що не становлю загрози, але відчувала на собі пекучий Джасперів погляд і від цього тільки дужче хвилювалася. Хоча я не мала зла на цих вурдалаків, вони ж бо справді просто захищалися, в мені почала прокидатися дивна лють. Я майже виходила з себе, наче на мене нарешті нахлинуло збудження, яке завжди охоплює під час битви.
Однак лють не затуманила мого мозку – я була занадто сумна, нещасна до глибини душі. Дієго не сходив мені з думки, я не могла не уявляти, як він помер.
Певна, що він ніколи б із доброї волі не виповів Райлі нашого секрету – секрету, завдяки якому я довіряла Райлі, поки не стало запізно. Внутрішнім зором я знову побачила обличчя Райлі – гладеньку холодну маску, котру він одягнув, коли погрожував покарати нас, якщо ми погано поводитимемося. Вдруге я слухала моторошну й на диво деталізовану оповідь: «…я відведу вас до неї і міцно триматиму, поки вона віддиратиме вам ноги, а тоді повільно-повільно палитиме пальці, вуха, язик – кожну частину вашого тіла»…
І тут я збагнула, що це Райлі описував смерть Дієго.
Ще тої ночі я вже була певна, що в Райлі щось змінилося. А змінило його вбивство Дієго – воно зробило його нечулим. Єдина річ із того, що казав мені Райлі, виявилася правдою: він цінував Дієго більше за всіх нас. Він любив Дієго. Але поза тим спостерігав, як наша сотворителька знищує єдину близьку йому істоту. І можливо, навіть допомагав їй. Убивав Дієго разом із нею.
Цікаво, якого болю потрібно було б завдати мені, щоб змусити зрадити Дієго? Мабуть, дуже сильного. І певна, саме такого дошкульного болю завдали Дієго, щоб змусити зрадити мене.
Мене мало не нудило. Хотілося прогнати з голови образ Дієго, який лементує і корчиться в муках, але картинка не щезала.
І тут лемент пролунав на галявині.
Повіки мої здригнулися, але Джаспер роздратовано рикнув, і я миттю знову склепила їх. Я не встигла нічого помітити, окрім важкого фіолетового диму.
Хтось заволав, потім почулося дивне дике виття. Гучне завивання, яке линуло звідусіль. Не уявляю, який біль може змусити видати такий жахливий звук, і це незнання робило виття ще страшнішим. Жовтоокі вурдалаки так відрізнялися від нас! Принаймні від мене вони відрізнялися точно, бо ж із нас лишилась я сама. Зараз Райлі й наша сотворителька, мабуть, уже далеко.
Я чула, як хтось викрикує імена: Джейкоб, Лі, Сем. Долинули чіткі голоси, хоча рев не вщухав. Стало очевидно, що Райлі збрехав і щодо чисельності ворожого клану.
Виття потроху вгамовувалося, лишився тільки один голос – зболений нелюдський лемент, який змусив мене зціпити зуби. В уяві моїй так чітко постало обличчя Дієго, що мені здалося: це він кричить.
Голос Карлайла перекрив усі інші голоси й навіть рев. Карлайл просив на щось поглянути:
– Будь ласка, дайте поглянути. Будь ласка, дозвольте мені допомогти.
Ніхто з ним не сперечався, але щось у його тоні підказувало, що він не зміг нікого вмовити.
Лемент звучав уже на найвищій ноті, і зненацька Карлайл палко мовив: «Дякую!» – і на фоні лементу почулися звуки, ніби водночас вовтузилося чимало тіл. До мене наближалися чиїсь важкі кроки.
Я прислухалася пильніше – і вчула дещо несподіване й неможливе. Важке дихання – ніхто в моєму клані не дихав так гучно – і гупання дюжин… сердець. Але не людських сердець. Бо той звук я знала занадто добре. Я потягнула носом повітря, але вітер повіяв не до мене, а від мене, і приніс мені тільки запах диму.
Без жодного попередження хтось торкнувся мене і за мить міцно стиснув мені голову з двох боків.
Я сіпнулася, в паніці розплющуючи очі, напружившись від бажання вивільнитися, але в цю мить наразилася на Джасперів застережливий погляд, який застиг за пару дюймів від мого обличчя.