Ховаючись у темряві, ми попрямували до безлюдних доків, зачинених на ніч. У кінці бетонної доріжки Дієго не зупинився – разом зі своїм вантажем він стрибнув із парапету і зник у воді. Я ковзнула за ним.
Плавав Дієго в’юнко і швидко, як акула, – далі й далі, глибше й глибше занурювався він у чорну затоку. Аж раптом, натрапивши на те, що шукав, він різко загальмував на дні океану перед величезним валуном, порослим водоростями й обліпленим морськими зірками та різним непотребом. Мабуть, ми заглибилися під воду на кілька футів – людині б здалося, що тут непроглядна темрява. Дієго відпустив тіла. Поки він руками копав замулений пісок попід валуном, тіла тихенько гойдалися собі, підхоплені течією. За хвильку Дієго розкопав ріг на камені, за який можна було зачепитися, й вивернув валун з його звичного ложа. Під вагою камінної брили Дієго по пояс провалився у темний пісок на дні океану.
Нарешті він глянув на мене й кивнув.
Однією рукою підхопивши по дорозі тіла, я попливла до нього. Штовхнула білявку в чорну діру попід валуном, а за нею – другу дівчину й сутенера. Легенько буцнула їх ногою, перевіряючи, що вони лежать надійно, і швидко втекла з дороги. Дієго відпустив валун. Той хитнувся, умощуючись у новому нерівному ложі. Зрештою Дієго виборсався з мулу, підплив до верхівки каменя й добряче його притиснув, вирівнюючи попід ним нову перешкоду.
Далі Дієго відплив на кілька кроків, щоб помилуватися на чин рук своїх.
«Чудово!» – промовила я самими губами. Сьогоднішні три тіла не спливуть ніколи. І Райлі не почує про них у новинах ані слова.
Дієго вишкірився й підкинув руку.
Я не зразу здогадалася, що таким чином він показує мені – «дай п’ять». Я нерішуче підпливла до нього, плеснула його по долоні, а тоді швидко ретирувалася, щоб триматися оддалік.
На обличчі Дієго з’явився дивний вираз, а тоді мій сьогоднішній партнер кулею вилетів на поверхню.
Я збентежено шугнула за ним. Коли я випірнула з води, він замалим не задихався від сміху.
– Що таке?
Цілу хвилину він не міг відповісти. Нарешті вичавив:
– Ніхто ще мені так кепсько п’ять не давав.
Я роздратовано пирхнула.
– Звідки мені було знати, що ти не збираєшся відірвати мені руку абощо?
Дієго фиркнув.
– Я б так не вчинив.
– А всі решта – ще й як, – зауважила я.
– Це правда, – погодився він, зненацька втрачаючи всю веселість. – Полюємо далі?
– Ти ще питаєш?
Ми вилізли з води попід мостом – й щасливо наразилися на двох безхатченків, які спали в старезних брудних спальних мішках на спільному матраці зі старих газет. Жоден із них і не прокинувся. Кров їхня була кисла від алкоголю, та все одно це краще, ніж нічого. Їх ми також закопали в піску попід іншим валуном.
– Що ж, мені, либонь, вистане на кілька тижнів, – мовив Дієго, коли ми вдруге випірнули з води на задвірках пустельного доку.
Я зітхнула.
– Гадаю, саме в цьому і полягає полегша? Мене вже за кілька днів знову почне палити. І тоді Райлі пошле мене на полювання з кимось із Раулевих мутантів.
– Якщо хочеш, із тобою можу ходити я. Райлі здебільшого дозволяє мені чинити на власний розсуд.
На секунду я підозріливо завагалася. Та Дієго справді вельми відрізнявся від решти моїх побратимів. З ним я почувалася зовсім по-іншому. Так наче мені не треба було весь час озиратися через плече.
– Було б непогано, – визнала я. Дивно було таке навіть вимовляти. Я сама собі здавалася занадто вразливою.
Але Дієго просто зронив: «Класно!» – і всміхнувся до мене.
– Як це так, що Райлі відпускає тебе на такому довгому повідку? – запитала я, міркуючи, які ж у них взаємини. Що довше я була з Дієго, то важче мені було уявити, що їх із Райлі пов’язують тісні стосунки. Дієго такий… дружній. Зовсім не такий, як Райлі. Може, подіяло правило, що протилежності притягуються?
– Райлі знає, що я після себе не залишаю безладу… До речі, ти не проти дещо швиденько перевірити?
Мене почав розважати цей хлопець. Цікавий він. Побачимо, що він запропонує.
– Звісна річ.
Дієго перестрибнув через док, опинившись на набережній, і побіг уздовж води. Я трималася за ним. У повітрі майнув людський запах, та я була певна, що нас ніхто не помітить: уже зовсім темно, та й ми рухаємося надто швидко.
Дієго знову обрав дорогу по дахах. Кілька стрибків – і я упізнала наші власні запахи. Отже, Дієго знайшов наш давній слід.
І вже за кілька хвилин ми повернулися на темну алею, де Кевін із приятелем утнули оту дурницю з машиною.
– Очам не вірю, – заричав Дієго.
Схоже, Кевін із компанією щойно забралися. На першу машину згори було навалено ще дві, а до переліку трупів додалося ще кілька випадкових перехожих. Копи досі не з’явилися – адже всі, хто міг би повідомити про безчинство, мертві.