Стефені Маєр
Друге життя Брі Таннер
Присвячую Асі Мюхнік та Меган Гіббет
Не знайдеться і двох письменників, які би працювали в однаковій манері. Для кожного з нас натхнення й спонука різні; тільки автору відомо, чому деякі персонажі продовжують жити з книжки в книжку, тоді як інші назавжди зникають у занедбаних файлах. Особисто мені так і не вдалося збагнути, чому дехто з моїх героїв починає жити власним життям, та коли це відбувається, я щаслива. Про них писати найлегше, і саме тому їхні історії зазвичай дописуються до кінця.
Брі – один із таких персонажів, і саме завдяки їй зараз ви тримаєте в руках цю книжку, яка в іншому разі загубилася б у плутанині забутих папок на моєму комп’ютері. (Ще два герої, без яких не було б оповіді, носять імена Дієго та Фреда). Коли я редагувала «Затемнення», Брі не йшла мені з думки. Ідеться саме про стадію редагування, не написання – адже коли я писала чернетки «Затемнення», на очах у мене були шори, які називаються «точка зору першої особи однини»; все, чого не могла бачити, чути, торкнутися, відчути на смак Белла, мене не обходило. Тоді все крутилося тільки навколо Белли.
Наступним кроком було редагування – спроба відійти з Беллиної позиції й подивитися, наскільки цілісною є оповідь. Мій редактор, Ребекка Девіс, серйозно долучилася до цього процесу, вона ставила мені безліч запитань про такі речі, яких не знала Белла, але без них історія не була б зрозумілою. Оскільки Брі – єдиний перволіток, з яким знайомиться Белла, саме до точки зору Брі почала я тяжіти, коли продумувала те, що відбувається за лаштунками. Я уявляла, як укупі з іншими перволітками Брі мешкає в підвалі й ночами, як звичайні вампіри, виходить на полювання. Той світ я бачила очима Брі. І це виявилося зовсім легко. Від самого початку характер Брі викристалізувався, і раптом легко ожив і дехто з її друзів. Саме так найчастіше зі мною і буває: я намагаюся коротенько викласти події, які відбуваються на якомусь етапі оповіді, а закінчую розлогим діалогом. У цьому ж разі замість схематичного опису подій я зненацька взялася розписувати цілий день із життя Брі.
Коли я писала про Брі, то вперше опинилася в ролі «справжнього» вурдалака – мисливця, чудовиська. Червоними очима я дивилася на нас, людей; знагла ми здалися жалюгідними та слабкими, легкою здобиччю, просто смачною доступною закускою. Я відчула, я́ к воно – опинитися самій-одній в оточенні ворога, завжди насторожі, не мати певності ні в чому, окрім як у тому, що зусібіч чатує небезпека. Мені довелося пірнути в саму гущавину цілком відмінних вампірів – перволітків. Мені ще не випадало познайомитися з життям перволітків – навіть коли Белла сама перетворилася на вурдалака. Белла ніколи не була таким перволітком, яким була Брі. Життя Брі було захопливим, темним і, головне, трагічним. Що ближче я підходила до невідворотного кінця, то більше мені хотілося змінити кінцівку «Затемнення».
Цікаво, які почуття викличе Брі у вас. У «Затемненні» вона – буцімто зовсім пере січний, аж ніяк не важливий персонаж. У житті Белли вона з’являється на якихось п’ять хвилин. Коли в «Затемненні» ви читали сцену, де Белла спостерігає за Брі, міркуючи: а чи не таке майбутнє чекає й на неї? – хіба не замислювалися ви, як сталося, що Брі опинилась у такій ситуації? Брі навзаєм витріщається на Беллу, та чи не було вам цікаво, щó в цей момент вона думає про Беллу і про Калленів? Мабуть, ні. Та навіть якщо вам і спадало це на думку, можу заприсягтися, що ви не відгадали її секретів.
Сподіваюся, дочитавши книжку до кінця, ви так само полюбите Брі, як люблю її я, хоча це моє побажання доволі жорстоке. Ви ж бо знаєте: не варто очікувати щасливого кінця. Та принаймні ви дізнаєтеся історію Брі цілком. А головне, ви знатимете, що неважливих людей не буває.
Приємного читання.
З невеличкого автомата, що продає газети, аж вистрибували величезні літери заголовка:
Цієї статті я ще не бачила. Певно, хлопчина-рознощик тільки-тільки заправив автомат свіжими газетами. Пощастило хлопцю, що встиг забратися геть.
Чудово. Райлі кипітиме від люті. Коли свіжа газета трапиться йому на очі, сподіваюся, мене поблизу не буде. Нехай відірве руку комусь іншому.
Стоячи в затінку за рогом облупленої три поверхової будівлі, я старалася триматись осторонь, чекаючи, поки хто-небудь прийме рішення. Не хотілося ні з ким зустрічатися поглядом, тож я втупилась у стіну. На першому поверсі будівлі колись розміщувалася музична крамниця, яка давно вже не працювала; її вікна не витерпіли наруги негоди та вуличних розбишак – замість шибок вони були забиті фанерою. Понад крамничкою розташовані були помешкання – порожні, наскільки я могла судити, адже звідти не долинало звуків, які б виказували присутність сплячих людей. Не дивно, адже будівля мала такий вигляд, наче від гарного подуву вітру просто розвалиться. Будинки на тому боці вузької темної вулички були такі самі обшарпані.
Звична сцена нічного міста.
Я не хотіла говорити, щоб не привертати уваги, проте понад усе воліла, щоб нарешті хтось прийняв-таки рішення. Мене вже замучила спрага, і мені було байдуже, звернути праворуч чи ліворуч, чи й зовсім видертися на дах. Просто кортіло натрапити на якогось бідолаху, якому забракне часу навіть збагнути, що він опинився не в тому місці не в той час.
На жаль, сьогодні Райлі вислав мене в місто з двома найжалюгіднішими вурдалаками. Райлі, здається, взагалі невтямки, кого він відправляє на полювання і в якій компанії. Та він і не дуже переймається, коли додому повертаються не всі, бо підібралася негодяща компанія. Сьогодні я опинилася в товаристві Кевіна та білявого хлопчика, чийого імені навіть не знала. Обидва вони належали до банди Рауля, тож нема чого повторювати, які вони тупі. І небезпечні. Але зараз просто тупі.
Замість обрати напрямок і нарешті розпочати полювання, вони знагла зчинили сварку, чий саме улюблений супергерой – кращий мисливець. Безіменний блондинчик захищав людину-павука, легко видираючись нагору по мурованій стіні й наспівуючи пісеньку з мультику. Я знесилено зітхнула. Ми взагалі плануємо сьогодні полювати?
Трохи ліворуч моє око вловило якийсь рух. То був іще один вампір, якого Райлі послав із нами на полювання, – Дієго. Я мало що про нього знала, хіба те, що він старший майже за всіх нас. Подейкували, він – права рука Райлі. Проте через це я не відчувала до нього більшої прихильності, ніж до решти бевзів.
Дієго поглядав на мене. Гадаю, він почув моє зітхання. Я відвела очі.
Тримай голову низько, а рот на замку – тільки так можна вижити в команді Райлі.
– Людина-павук – скиглій і невдаха, – гукнув Кевін до блондинчика. – Я покажу тобі, як полює справжній супермен!
Він широко вишкірився. У світлі вуличних ліхтарів зблиснули його зуби.
Кевін стрибнув на середину вулиці, і фари проїжджої машини блакитним спалахом світла вихопили з темряви тріщину в асфальті. Кевін розвів руки, тоді повільно звів їх докупи, мов борець, який хоче похизуватися. Машина наближалася, певно, очікуючи, що він нарешті забереться до біса з дороги, як нормальна людина. І він мав би.
– Давай, суденце! – заволав Кевін. – Давай! ЧАВИ!
Він стрибнув до машини, перш ніж та встигла загальмувати, ухопився за передній бампер і перекинув автівку через голову, аж вона догори дриґом врізалася в асфальт – лунав скрегіт м’ятого металу й тріскотіння битого скла. В машині залементувала жінка.
– От дідько, – зронив Дієго, похитавши головою. Він був привабливий – мав темний густий кучерявий чуб, повні вуста… проте хто з нас не вродливий? Навіть Кевін та інші Раулеві бевзі теж хороші з лиця. – Кевіне, ми ж мали зачаїтися. Райлі казав…
– Райлі казав! – перекривив Кевін хрипкувате сопрано співрозмовника. – Прояви свою натуру, Дієго. Райлі зараз не з нами.