Слова й жести, якими вони обмінюються, щоб скріпити свій союз, якісь розмиті. Все відбувається швидко. У Самюеля голова йде обертом, та він напускає на себе вдавану байдужість, хоча серце у нього калатає так, що здатне викрити його будь-якої миті.
Тільки-но оголосили, що шлюб укладено, гості поспішають до напоїв і наїдків. Розмови й сміх поступаються місцем шерехові жування і смоктання. Все було з’їдено й випито за кілька хвилин. Мадам робить знак своєму новому чоловікові слідувати за нею. Після поспішного прощання із сім’єю Самюель опиняється надворі. Стоянка зовсім поряд, там на молоду пару чекає велике авто. За кермом — жінка в уніформі. Самюель вражений: Мадам досить заможна, щоб мати у себе на службі таку працівницю.
Сидячи на задньому сидінні біля незнайомки, Самюель роздивляється міські вулиці так, наче ті назавжди зникають з його життя. Світло цієї післяобідньої пори, ще досить яскраве, різьбить тіні на фасадах будинків і ятках торговців. Коли авто об’їжджає велику площу, Самюель обертається, щоб кинути останній погляд на район, у якому минуло його дитинство, дахи найвищих будинків якого видніються за евкаліптовою алеєю. Потім авто повертає на південь, у тому напрямку місто почало рости кілька років тому. Незабаром старі, часто сторічні особняки, які краще витримують землетруси, поступаються місцем новобудовам з бетону. Було засипано ділянки боліт, які кишіли комарами, щоб можна було звести нові житлові комплекси, але жодне дерево не мало часу розпуститись у цій негостинній місцині. Самюель здивований і нишком дещо розчарований. Він був переконаний, що багата жінка живе у північній частині міста, де величні особняки демонстрували власну зарозумілість. Його уява вже висадила на задньому дворі будинку зелений сад, у якому з фонтана били струмені води. Він бачив, як сидить на лавці з тесаного каменю, годуючи численних пташок, приваблених красою цього щедрого місця.
За всю дорогу Мадам не вимовляє жодного слова. Вона сидить прямо, в руках стискає маленьку чорну велюрову сумочку, яку все ж відкриває, щоб дістати помаду й дзеркальце. Вона поправляє макіяж, не звертаючи на нього жодної уваги. Саме тоді Самюель може вперше роздивитися її. Вона явно десь віку його матері. А можливо, й старша. Не те, щоб зморшки, які прокладає час довкола очей і губ, були такими вже й помітними, але складки на шиї, почасти приховані під важким кольє, брехати не можуть. Юність залишила на її обличчі риси жвавості й упевненості. Від неї віє вишуканістю. У неї дуже довгі руки. Йому не зрозумілий материн вибір. Якби він випадково зустрів її на вулиці, то подумав би: ось жінка, яка була колись дуже гарною. Він — її чоловік. Він не зможе дати їй дітей.
Авто проїжджає жвавим районом; колишнє село, захоплене містом. Бараки з іншої епохи, майже руїни, сусідять із будівлями, на яких іще не просохло вапно. Біля торжища, на якому селяни продають плоди свого врожаю, Мадам показує водійці на вуличку, що сховалася між рекламними щитами, які вихваляли неабияку якість зубної пасти. Машина зупиняється в кінці провулка. Мадам платить жінці в уніформі. Самюель називає себе дурнем, коли розуміє, що автомобіль просто було орендовано з такої нагоди. Він спостерігає, як той зникає в клубах куряви. Вуличка не вимощена, й у повітрі плаває дух коров’ячого посліду. Він розглядається, наче висадився у чужій країні, заполонений враженням, ніби дістався кінця світу. Хоча від дому, який нещодавно покинув назавжди, його відділяє всього кілька кілометрів.
— Сюди.
Вона показує на мур, що зливається з кінцем провулка. Огорожа місцями заросла плющем, під яким видніються двері, зроблені зі старих дощок. Мадам відчиняє її ударом ноги, що як влита сидить у черевикові. Причеплений до перекладини дзвоник видає проіржавлений звук.
— Заходь.
Йому доводиться пригнутися, щоб переступити поріг. Доріжка з маленьких пласких камінців, обсаджена погано доглянутими кущиками, веде до будинку, зануреного в тінь трьох прекрасних чорних шовковиць, які дряпають його своїм розпростертим віттям. Біля дверей на них чекає аж надто товстий чоловік із сивиною в бороді. Він мимрить кілька слів, коли Самюель вітається з ним сором’язливим кивком голови, думаючи, що то слуга. Самюель трохи тремтить, коли проходить у будинок, який віднині буде його домом.
Мадам знімає черевики. Не кажучи й слова, піднімається нагору, лишаючи Самюеля віч-на-віч із чоловіком, який поспішає запропонувати йому чаю. Самюель намагається притамувати незручність, що охопила його. Йому не подобається ні мовчання, в якому він п’є маленькими ковтками свій засолодкий чай, ані те, як незнайомець, сидячи навпроти в обтягнутому тканиною кріслі, з якого стирчать нитки, безцеремонно його розглядає. Раптом тишу розтинає різкий крик, від якого Самюель підскакує і перекидає чашку з чаєм. Чоловік підводиться, виходить з кімнати і повертається за кілька хвилин із кухонним рушником. Він важко опускається на карачки. Старанно тре маленькі вологі плямки, які залишив чай на килимі. Він важко дихає, наче така проста дія вимагає від нього непомірних зусиль. Самюель врешті набирається сміливості сказати кілька слів.