Цього Генрі я знаю. «Елегії, пісні та сонети» Донна. «Доктор Фауст» Крістофера Марлоу. «Голий сніданок». Енн Бредстріт, Іммануїл Кант. Барт, Фуко, Дерріда. «Пісні невинності та досвіду» Блейка. «Вінні Пух». «Анотована Аліса». Гайдеггер. Рільке. «Трістрам Шенді». «Смертельна поїздка Вісконсином». Аристотель. Єпископ Берклі. Ендрю Марвел. «Переохолодження, відмороження та інші холодові травми».
Ліжко скрипить; осмикуюсь. Генрі сидить і дивиться на мене, мружачись у ранковому світлі. Він такий молодий, такий незнаний… Він ще не знає мене. Раптом починаю боятися, що він забув, хто я.
– Здається, тобі холодно, – каже він. – Клер, повертайся в ліжко.
– Я приготувала каву, – пропоную.
– М-м-м, відчуваю аромат. Але спочатку підійди і привітайся.
Залажу в ліжко у його халаті. Коли його рука ковзає під халат, він на мить зупиняється. Розумію, що саме він згадав: зараз він подумки розглядає свою ванну кімнату моїми очима.
– Це стривожило тебе? – запитує він.
Вагаюся.
– Так. Це справді стривожило тебе. Певна річ. – Генрі сідає, я теж. Він повертає до мене голову, дивиться на мене. – Так чи інакше, усе це майже закінчилося.
– Майже?
– Я хотів порвати з нею. Просто тепер невдалий час. Або вдалий, не знаю. – Він намагається розпізнати емоції на моєму обличчі. Навіщо? Шукає прощення? Це не його провина. Як він міг знати? – Ми мордуємо одне одного багато часу. – Він починає говорити швидше й швидше, а потім зупиняється. – Хочеш про це знати?
– Ні.
– Спасибі. – Генрі закриває руками обличчя. – Пробач. Я не знав, що ти прийдеш, а то би більше все впорядкував. Маю на увазі, у житті, не лише у квартирі. – За вухом Генрі замащений помадою; витираю її. Він бере мою руку й стискає її. – Я інакший? Не такий, як ти очікувала? – запитує він нерішуче.
– Так… Ти більш… – Егоїстичний, думаю, але кажу, – …молодий.
Він обдумує це.
– Це добре чи погано?
– Це інакше. – Пробігаю обома руками по плечах Генрі, спині; масажую йому м’язи, досліджую впадини. – Ти бачив себе сорокарічного?
– Так. Мене наче мучили й покалічили.
– Так. Але ти менш… я маю на увазі, ти наче… Тобто ти мене знаєш, тому…
– Тому просто зараз ти говориш мені, що я трохи незграбний.
Хитаю головою, хоча саме це й маю на увазі.
– Просто, я вже все це пережила, а ти… Я не звикла, що ти нічого не пам’ятаєш.
Генрі насуплений.
– Пробач, але людина, яку ти знаєш, ще не існує. Залишайся зі мною, і рано чи пізно, вона обов’язково з’являться. Поки що це найкращий варіант із тих, що я можу запропонувати.
– Справедливо, – кажу. – А тим часом…
Він повертається і зустрічається зі мною поглядом.
– А тим часом?
– Я хочу…
– Ти хочеш?
Червонію. Генрі всміхається й обережно кладе мене на подушки.
– Ти знаєш.
– Багато я не знаю, але дещо таки можу вгадати.
Пізніше ми дрімаємо у теплі, вкриті блідим ранковим жовтневим сонцем, тіло до тіла, Генрі каже щось у мою потилицю, та я не можу розібрати.
– Що?
– Я думав оце, що тут із тобою так спокійно. Приємно просто лежати і знати, що про майбутнє вже подбали.
– Генрі?
– Гм?
– Як же так сталось, що ти ніколи не говорив собі про мене?
– О. Я такого не роблю.
– Не робиш чого?
– Знаєш, зазвичай я не розповідаю чогось завчасно, хіба що це щось дуже суттєве, небезпечне для життя. Намагаюся жити, як звичайна людина. Навіть не люблю, коли я поряд, тому намагаюся не навідувати себе без потреби.
Якийсь час обмірковую це.
– Я би все собі розказала.
– Ні, ти не стала б. Виникає багато неприємностей.
– Я завжди намагалася змусити тебе розповісти мені хоч щось. – Перевертаюся на спину, а Генрі підпирає голову рукою й дивиться на мене зверху вниз. Між нашими обличчями близько шести дюймів. Так дивно розмовляти, як ми з ним завжди те робили, бо через фізичну близькість мені важко зосередитися.
– І я розповідав тобі? – запитує він.