Того дня ми побачили стільки метеликів, безліч коробок з ними: з Бразилії, з Мадагаскару, навіть брата мого блакитного метелика з країни кенгуру. Музей був темний, холодний і старий, і це підсилювало відчуття застиглості. Здавалося, час і смерть завмерли у його стінах. Ми бачили кристали та пуми, ондатри та мумії, скам’янілі рештки й знову скам’янілі рештки. Ми перекусили на галявині біля музею, а потім знову поринули у світ птахів, алігаторів і неандертальців. Ближче до закриття я так утомився, що ледве міг стояти, але піти звідти не міг. Прийшли охоронці й обережно провели нас усіх до виходу; я з усіх сил намагався не розплакатися, але все одно заплакав від виснаження і водночас бажання залишитися. Тато взяв мене на руки, і ми пішли до автівки. Я заснув на задньому сидінні, а коли прокинувся, ми були вдома, і настав час вечеряти.
Ми їли внизу, в квартирі містера та місіс Кім, – вони здавали нам квартиру. Містер Кім був похмурим кремезним чолов’ягою, якому я, здавалося, подобався, втім, говорив він небагато. Місіс Кім (я називав її Кімі) був мені товаришкою, моєю божевільною корейською нянею-картяркою. Більшу частину часу, коли не спав, я проводив із Кімі. Кухар із моєї мами був поганий, а Кімі могла приготувати що завгодно – від суфле до бі бім боп[13] з сумішшю овочів. Сьогодні, на честь мого дня народження, вона спекла піцу та шоколадний торт.
Ми вечеряли. Всі співали «З днем народження», і я задув свічки. Не пам’ятаю, що загадав. Мені дозволили лягти спати пізніше, ніж зазвичай, бо я все ще був збуджений від усього побаченого, до того ж був поспав пополудні. Я сидів у піжамі на задньому ґанку з мамою і татом та місіс і містером Кім; пив лимонад, дивився на синяву вечірнього неба, слухав цикад і шум телевізорів з інших квартир. Зрештою тато сказав: «Генрі, час спати». Я почистив зуби, помолився й ліг у ліжко. Я був виснажений, але сон не приходив. Тато читав мені якийсь час, а потім, побачивши, що я досі не можу заснути, батьки вимкнули світло, відчинили двері моєї спальні й пішли до вітальні. У нас була угода: вони гратимуть мені, скільки я захочу, однак я повинен слухати, залишаючись у ліжку. І ось, мама сіла за піаніно, тато дістав свою скрипку, і вони грали й співали досить довго. Колискові, романси, ноктюрни – спокійну музику, що мала заспокоїти маленького дикуна у спальні. Нарешті мама прийшла, щоб подивитися, чи я сплю. Напевне, я здавався таким маленьким і напруженим у ліжечку, мов нічна тварина в піжамі.
– Крихітко, ти ще не спиш?
Я похитав головою.
– Ми з татом ідемо спати. З тобою все гаразд?
Я кивнув і вона обійняла мене.
– Сьогодні в музеї було дуже цікаво, так?
– А ми повернемося туди завтра?
– Не завтра, але дуже скоро, добре?
– Добре.
– Добраніч. – Вона залишила двері відчиненими і вимкнула світло в передпокої. – Спи, маленький, спи, очка замруж.
Я чув тихі звуки, хлюпіт води, змив туалету. А тоді все затихло. Встав з ліжка і заклякнув біля вікна. Бачив світло в сусідньому будинку, повз проїхав автомобіль із увімкненим радіо. Ще побув там якийсь час, намагаючись заснути, а потім встав, і все змінилося.
Генрі: Зараз 4:03 ранку, надзвичайно холодний січневий ранок, і я саме прямую додому. Був на танцях, і лише трохи напідпитку, але геть виснажений. Намацую у кишені свої ключі в освітленому вестибюлі, і раптом падаю на коліна, у голові паморочиться, мене нудить. Відтак у темряві блюю на кахельну підлогу. Піднімаю голову й бачу червону вивіску з підсвічуванням: «ВИХІД». Коли очі звикають, бачу тигрів, первісних чоловіків із довгими списами, їхніх жінок, одягнених у надто скромні шкури, вовкоподібних собак. Моє серце калатає, і на якусь мить, що з похмілля здається надто довгою, думаю: «От чорт, я потрапив у кам’яний вік», та врешті розумію, що вивіска «ВИХІД», швидше за все, належить XX століттю.
Встаю й, трусячись, прямую до дверей. Під босими ногами льодяна плитка, тіло вкрите гусячою шкірою, волосся сторчма. Цілковита тиша. З кондиціонерів віє холодом. Підійшовши до входу, заглядаю до сусідньої кімнати. У ній повно скляних коробок. У білому світлі вуличних ліхтарів, яке пробивається крізь високі вікна, бачу тисячі жуків. Я в музеї Філда, слава Богу. Стою на місці й глибоко дихаю, намагаючись очистити свої думки. Це місце про щось говорить моїй сплутаній свідомості; намагаюся пригадати, що саме. Мушу щось зробити. Так. Мій п’ятий день народження… там іще хтось був, і я от-от ним стану. Мені потрібен одяг. Так. Авжеж!