– Це особлива екскурсія, тільки для тебе, тому що сьогодні у тебе день народження. До того ж дорослі такого не роблять.
– Хіба ви не дорослий?
– Я дуже незвичайний дорослий. Моя робота – пригоди. Тому, певна річ, коли я почув, що ти хочеш повернутися сюди, відразу вхопився за шанс показати тобі музей.
– Але як я сюди потрапив? – Він зупиняється на верхній сходинці й зовсім розгублено дивиться на мене.
– Це секрет. Якщо я скажу, ти повинен заприсягтися не розповідати про це нікому.
– Чому?
– Тому що вони не віритимуть тобі. Можеш сказати мамі, або Кімі, якщо хочеш, та більше нікому. Гаразд?
– Гаразд…
Стаю перед ним на коліна, перед своїм невинним «я» і дивлюся йому в очі.
– Клянешся всім найдорожчим?
– Умгу…
– Гаразд. Так ось, ти подорожував у часі. Ти був у своїй спальні, і раптом – клац! – і ти тут! Вечір лише почався, тому в нас досить часу, щоб обдивитися тут усе, перш ніж ти повернешся додому. – Здивований, він мовчить. – Ти зрозумів?
– Але… чому?
– Ну, я й сам ще не збагнув. Коли зрозумію, розповім тобі. Тим часом, маємо рушати. Печиво?
Він бере одне, і ми повільно йдемо коридором. Вирішую проекспериментувати.
– Зайдімо до цієї кімнати. – Ковзаю закладкою вздовж дверей 306 і відчиняю їх. Коли вмикаю світло, бачимо, що по всій підлозі лежать камінці розміром із гарбуз, цілі та половинки, нерівні зовні та з прожилками металу всередині. – Ой, дивися, Генрі. Метеорити.
– Що таке метеорити?
– Камінці, які падають з космосу. – Він дивиться на мене так, наче я сам з космосу. – Спробуємо інші двері? – Він киває. Зачиняю кімнату з метеоритами й пробую інші двері. У цій кімнаті повно птахів. Птахи в імітованому польоті, птахи, що довіку сидітимуть на гілках, голови птахів, пташині опудала. Відкриваю одну із сотень шухляд; там десяток скляних трубок, у кожній з яких крихітні золотисто-чорні птахи; довкола лапок записані їхні назви. Очі Генрі збільшилися до розміру блюдця.
– Хочеш доторкнутися?
– Умгу.
Витягую ватну кульку з горлечка трубки і витрясаю на долоню щиглика. Він зберігає форму трубки. Генрі з любов’ю гладить його маленьку голівку.
– Він спить?
– Щось таке.
Він уважно дивиться на мене, не довіряючи моїй ухильній відповіді. Акуратно повертаю щиглика назад у трубку, ставлю на свої місця вату і трубку, закриваю шухляду. Я так стомився. Навіть саме слово «сон» мене манить, спокушає. Виводжу його в коридор і раптом згадую, що саме мені сподобалось цієї ночі в дитинстві.
– Гей, Генрі. Ходімо в бібліотеку.
Він знизує плечима. Йду, тепер уже швидко, а він біжить, щоб не відстати. Бібліотека на третьому поверсі, у східній частині будівлі. Коли ми приходимо туди, на хвилину завмираю, розглядаючи замки. Генрі дивиться на мене, наче каже: «Ну, от!» Обмацую кишені і знаходжу ніж для паперу. Викручую дерев’яну ручку, а там чудова довга тонка роздвоєна металева вилка. Просуваю одну її половинку в замок і промацую. Чую, як клацнув циліндр, затим просовую іншу половину, а для іншого замка використовую закладку, і presto[14], Сезам, відкрийся!
Нарешті мій супутник справді вражений.
– Як ви це зробили?
– Це не так уже й складно. Я навчу тебе іншим разом. Entrez![15] – Притримую відчинені двері, і він заходить. Умикаю світло, й перед нами являється читальний зал; важкі дерев’яні столи і стільці, бордовий килим, грізний величезний стіл для довідок. Бібліотека музею імені Філда не розрахована на п’ятирічних. Це бібліотека із закритим книгосховищем, яка використовується лише науковцями та дослідниками. Книжкові шафи стоять уздовж усіх стін кімнати, але на них переважно наукові періодичні видання вікторіанської доби у шкіряній палітурці. Книжка, за якою я прийшов, самотньо лежить під склом у величезній дубовій вітрині у центрі кімнати. Відмикаю замок шпилькою і відчиняю скляні дверцята. Насправді, музею варто більш серйозно ставитися до безпеки. Втім, не відчуваю докорів сумління через вторгнення; зрештою, я справжній бібліотекар, постійно щось показую і розповідаю в Ньюбері. Заходжу за стіл для довідок, знаходжу там шматок повсті та кілька підставок і кладу їх на найближчий столик. Відтак згортаю книгу, обережно забираю її з вітрини і кладу на повсть. Дістаю стілець.
– Ось, ставай сюди, щоб краще бачити.
Він вилазить на стілець, і я розгортаю книгу.
Це «Птахи Америки» Одюбона: розкішний, прекрасний фоліант велетенського розміру, майже такий, як мій юний компаньйон. Ця копія найкраща з усіх; я провів багато дощових полуднів, милуючись нею. Розгортаю її на першому ж аркуші, і Генрі, всміхнувшись, дивиться на мене.