Усе це пролітає повз мої вуха. Навіть незважаючи на бавовняну майку, мій светр торкається тіла, мов наждачним папером; до того ж болять ребра. Мої однокласники ледь добирають слова, обговорюючи «Біллі Бадда». Нарешті лунає дзвінок, і вони тікають. Я йду, не поспішаючи, Рут іде поруч зі мною.
– Усе гаразд? – запитує вона.
– Здебільшого.
– Я зробила, як ти сказала.
– О котрій годині?
– Десь о шостій. Я боялася, що його батьки прийдуть додому і знайдуть його. Вирізати його було важко. Скотч поздирав йому все волосся на грудях.
– Добре. Багато людей побачило його?
– Так, усі. Ну, всі дівчата. Наскільки мені відомо, хлопців не було.
Коридори практично порожні. Стою перед кабінетом французької мови.
– Клер, я розумію, чому ти це зробила, але я не розумію, як ти це зробила.
– Мені допомогли.
Лунає дзвінок, і Рут підстрибує.
– Боже. Я вже вп’яте підряд запізнююсь у спортзал! – Вона відходить так, ніби на неї діє потужне магнітне поле. – Розкажеш за обідом, – гукає Рут, а я повертаюся і йду в клас мадам Сімони.
– Ah, Mademoiselle Abshire, asseyez-vous, s’il vous plait[29].
Сиджу між Лаурою і Гелен. Гелен пише мені записку: «Молодчина». Клас перекладає Монтеня. Ми тихо працюємо, а мадам ходить класом і виправляє нас. Я не можу зосередитися. Вираз обличчя Генрі, після того, як він копнув Джейсона: абсолютно байдужий, наче він щойно потиснув його руку, наче він думав про всілякі дрібниці, а потім хвилювався, бо не знав, як я відреагую. Здається, Генрі подобалося завдавати Джейсону болю. Так само як Джейсону подобалося завдавати болю мені? Але ж Генрі хороший. Хіба це нормально? А чи нормально, що я хотіла, щоби він це зробив?
– Clare, attendez[30], – каже мадам, стоячи збоку біля мене.
Після дзвінка всі знову вибігають з класу. Я йду з Гелен. Лаура винувато обіймає мене і біжить на урок музики в інший кінець будівлі. А в нас із Гелен третій урок у спортзалі.
Гелен сміється.
– Ну, блін, ти і дівчинка. Я ледь повірила своїм очам. Як ти прив’язала його до дерева?
Я вже втомилася від розпитувань.
– У мене є знайомий, який таким займається. Він і допоміг мені.
– Хто «він»?
– Один з татових клієнтів, – брешу.
Гелен хитає головою.
– Не вмієш ти брехати.
Посміхаюся і нічого не відповідаю.
– Це Генрі, так?
Киваю головою і прикладаю палець до губ. Ми прийшли до спортзалу для дівчат. Заходимо в роздягальню, і – абракадабра! – всі дівчата припиняють говорити. Здається, залишки розмов наповнюють цю тишу. Наші з Гелен шафки поряд. Відчиняю свою й дістаю спортивний костюм і взуття. Міркую над тим, що маю робити тепер. Знімаю туфлі і панчохи, роздягаюсь до спідньої білизни; ліфчик зараз не ношу, бо мені надто боляче.
– Гей, Гелен, – кажу.
Знімаю кофтину, і вона повертається.
– О, Господи, Клер!
Синці на вигляд ще гірші, ніж учора. Деякі з них набули зеленуватого відтінку. На стегнах – шрами від пояса Джейсона.
– О, Клер. – Гелен підходить і обережно мене обіймає. Кімнату огортає тиша. Дивлюся через плече Гелен і бачу, що всі дівчата зібралися навколо нас, і всі вони дивляться. Гелен виструнчується, дивиться на них і промовляє: «Ну?» Хтось позаду починає плескати у долоні. Відтак усі вони плескають і сміються, розмовляють і веселяться. Відчуваю себе легкою. Легкою, мов повітря.
Клер: Лежу в ліжку, майже сплю, коли відчуваю, як рука Генрі пестить мій живіт. Розумію, що він повернувся. Розплющую очі. Він нахиляється і цілує маленький шрам від опіку цигаркою; у тьмяному нічному світлі торкаюся його лиця. Промовляю:
– Дякую.
Він відповідає:
– Був радий допомогти.
Це єдиний раз, коли ми про це говорили.
Генрі: Теплого вересневого полудня ми з Клер у садку. На галявині під золотим сонцем гудуть комахи. Усе довкола огорнене тишею. Бачу, як між сухотрав’ям від тепла мерехтить повітря. Ми під яблунею. Клер спирається об стовбур, підклавши подушку. Я лежу, поклавши голову їй на коліна. Ми поїли, навколо нас розкидані залишки обіду впереміш з опалими яблуками. Я сонний і задоволений. У моєму теперішньому нині січень, і ми з Клер сваримося. А ця літня інтерлюдія – просто ідилія.