Перед нами у черзі стоїть високий чоловік середнього віку в прекрасно скроєному коричневому легкому костюмі; побачити, де у нього гаманець просто неможливо. Генрі підходить до нього, тримаючи у витягнутій руці один із гаманців, які я поцупив раніше.
– Сер? Це ваш? – спокійно питає Генрі. – Він був на підлозі.
– Що? А, ні. – Чоловік перевіряє праву задню кишеню штанів, знаходить гаманець, нахиляється до Генрі, щоб краще його чути, бере в нього гаманець, відкриває. – Ого, тобі краще віднести його охороні, тут… чимало грошей.
На чоловікові окуляри з товстими скельцями, і поки він розглядає через них Генрі й звертається до хлопця, той просовує руку попід піджак чоловіка й цупить гаманець. Оскільки на Генрі футболка з коротким рукавом, я проходжу поруч, і він передає гаманця мені. Високий худий чоловік у коричневому костюмі вказує на сходи, пояснюючи Генрі, як повернути гаманець. Генрі неспішно йде у напрямку, вказаному чоловіком, я простую за ним, обганяю і веду через музей до виходу, повз охоронців на Мічиґан-авеню і в південному напрямку. Відтак, підсміюючись, як одержимі, ми опиняємось у «Мистецькому кафе», де смакуємо молочні коктейлі та смажену картоплю, витративши трохи незаконно здобутого добра. Опісля викидаємо усі гаманці в якусь поштову скриньку, вже без готівки, і я винаймаю нам кімнату в «Палмер-гаузі».
– Ну? – питаю, сидячи на краю ванни і спостерігаючи, як Генрі чистить зуби.
– О у? – відповідає Генрі з повним ротом зубної пасти.
– Що думаєш?
Він спльовує.
– Щодо чого?
– Кишенькових крадіжок.
Генрі дивиться на мене із дзеркала.
– Нормально. – Він повертається і дивиться просто на мене. – Я впорався!
На його обличчі широка посмішка.
– Ти чудово впорався.
– Так! – Посмішка згасає. – Генрі, мені не подобається подорожувати часом самому. З тобою краще. Ти не міг би завжди бути зі мною?
Він стоїть спиною до мене, проте ми дивимось одне на одного через дзеркало. Бідолашний маленький я: у цьому віці в мене худа спина, а лопатки випирають, наче зачатки крил. Він повертається, чекаючи на відповідь, і я знаю, що мушу сказати йому – собі. Підходжу, лагідно повертаю його й ставлю поруч, і от ми пліч-о-пліч, на рівні голів, обличчям до дзеркала.
– Дивись.
Ми вивчаємо власне відображення, яке подвоюється у розкішному, багато прикрашеному золотом дзеркалі ванної кімнати «Палмер-гаузу». Те ж саме темно-коричневе волосся, ідентичні темні вузькі очі з колами від утоми. Кидаємо одне одному ті ж самі репліки. Я вищий, мускулистіший і поголений. Він – стрункий, незграбний, кістлявий. Забравши собі з чола волосся, показую шрам, який отримав під час аварії. Підсвідомо він копіює мій жест, торкаючись того ж шраму на власному лобі.
– Такий же, як у мене, – каже здивовано. – Звідки він у тебе?
– Звідти, звідки й у тебе. Він – такий самий. Ми ж однакові.
Момент просвітлення. Я не розумів, а тоді дійшло, от так просто. Дивлюся, як це відбувається. Хочу бути обома нами одночасно, відчути знову, як це – втратити свої межі, бачити вперше, як суміщаються майбутнє та теперішнє. Я надто звик до цього, мені так зручно, і я залишаюсь осторонь, пригадуючи своє здивування у дев’ятирічному віці, коли я раптом побачив і зрозумів, що мій друг, порадник, брат – це я. Я, лише я. Повна самотність.
– Ти – це я.
– У старшому віці.
– Але… як же інші?
– Інші мандрівники часом?
Він киває.
– Я не знаю, чи вони існують. Тобто інших я ще не стрічав.
У кутику його лівого ока збираються сльози. Коли я був маленьким, то уявляв цілу спілку мандрівників у часі, у якій Генрі – мій учитель – був посланцем, якого відрядили, щоб у подальшому я приєднався до цього чималого товариства. Я й досі почуваюся вигнанцем, останнім членом колись численного виду. Це наче Робінзон Крузо виявив характерний відбиток ступні на пляжі, а потім усвідомив, що то його власний слід. І от інший я, маленький, як листочок і прозорий, мов вода, починає плакати. Пригортаю його, пригортаю себе і довго не відпускаю.
Пізніше ми замовляємо у номер гарячий шоколад і дивимося Джоні Карсона. Генрі засинає при ввімкнутому світлі. Коли шоу закінчується, обертаюсь, а його нема: повернувся у мою стару кімнату в татовій квартирі, стоїть сонний, спантеличений біля свого старенького ліжка і з радістю падає у нього. Вимикаю телевізор і настільну лампу. Вуличний шум 1973 року вривається у відчинене вікно. Лежу на твердому готельному ліжку, спустошений, самотній. Я й досі не розумію.