Генрі: Ми з Клер граємо шахи біля згаслого вогнища в лісі. Прекрасний весняний день, ліс оживає під токування птахів, які в’ють гнізда. Ми тримаємось подалі від маршруту сім’ї Клер, які вийшли прогулятися сьогодні пополудні. На якусь мить Клер замислилась над своїм ходом; я забрав її королеву три ходи тому, й вона приречена на програш, але рішуче налаштована боротися. Клер підводить погляд.
– Генрі, хто твій улюблений «бітл»?
– Джон, звичайно.
– Чому «звичайно»?
– Ну, Рінго теж нічого, але, знаєш, якийсь він понурий. А Джордж, як на мене, схожий на послідовника «Нью Ейдж».
– А що таке «Нью Ейдж»?
– Дивні релігії. Марудна й нудна музика. Жалюгідні спроби переконати себе у вищості того, що пов’язане з індіанцями. Альтернативна медицина.
– Але ж традиційна медицина тобі не подобається.
– Це тому, що лікарі завжди намагаються переконати мене в тому, що я божевільний. Якби я зламав руку, то був би ухильником західної медицини.
– А як щодо Пола?
– Пол для дівчат.
Клер сором’язливо всміхається.
– Пол мені найбільше подобається.
– То ти ж дівчинка.
– А чому Пол для дівчат?
«Проявляй обережність», – кажу собі.
– Тут така штука: Пол, він – милий «бітл», знаєш?
– Хіба це погано?
– Ні, зовсім ні. Але хлопці цікавіші, коли вони круті, а Джон – крутий «бітл».
– Але ж він помер.
Сміюся.
– Можна залишатися крутим навіть будучи мертвим. Фактично це набагато легше, бо ти не зістаришся, не потовстішаєш і не полисієш.
Клер мугикає початок пісні «Коли мені буде 64». Вона пересуває свою туру на п’ять клітинок уперед. Я можу поставити їй мат, але звертаю на це її увагу, й вона поспіхом забирає туру на попереднє місце.
– То чому тобі подобається Пол? – питаю її. Я саме вчасно піднімаю очі, щоб помітити, як сильно вона вкрилася рум’янцем.
– Він такий… красивий, – каже Клер.
Щось у тому, як вона це каже, змушує мене дивно почуватися. Вивчаю шахову дошку і раптом розумію, що Клер може поставити мені мат, якщо зніме мого слона своїм конем. Роздумую, чи сказати їй про це. От якби Клер була трохи молодшою – сказав би. Дванадцять – той вік, коли треба самій про себе подбати. Клер замріяно дивиться на дошку. І тут у мене сяйнула думка, що я ревную. О Ісусе. Не можу повірити, що ревную до якоїсь рок-зірки, дивака-мультимільйонера, який Клер у батьки годиться.
– Гм, – озиваюсь.
Клер дивиться на мене, пустотливо всміхаючись.
– А тобі хто подобається?
«Ти», – думаю, та вголос не промовляю.
– Тобто коли я був у твоєму віці?
– Так. А коли ти був у моєму віці?
Зважую значущість та потенціал цієї цінної інформації, перед тим як скупо видаю:
– Я був твого віку в 1975 році. Я старший за тебе на вісім років.
– То тобі зараз двадцять?
– Ні, мені тридцять шість. За віком можу бути твоїм батьком.
Клер насуплює брови: з математикою вона не товаришує.
– Але якщо тобі було дванадцять у 1975-му…
– Пробач, правду кажеш. Я про те, що насправді мені тридцять шість, але десь там, – махаю рукою в напрямку півдня, – мені двадцять. У справжньому часі.
Клер намагається перетравити це.
– То тебе – два?
– Не зовсім. Я завжди один, але коли подорожую у часі, інколи потрапляю туди, де я вже є, і тоді можна сказати, що нас двоє. Чи більше.