– Твоя правда. Це нечесно. – Намагаюся здаватися послужливим та сповненим каяття.
– Я про те, що Рут, Гелен, Меґан та Лаура розповідають мені усе, і я їм усе кажу.
– Усе?
– Так. Ну, про тебе я не розповідаю.
– Справді? А чому?
Здається, Клер намагається оборонятися.
– Ти – таємниця. Вони і так би не повірили мені. – Своїм конем вона заганяє мого слона у пастку і хитро мені посміхається. Споглядаю дошку, намагаючись знайти спосіб зняти її коня, чи забрати мого слона. Для білих ситуація вкрай напружена.
– Генрі, ти справжній?
Я трохи розгубився.
– Так. А яким ще я можу бути?
– Ну, не знаю. Примарним?
– Я звичайна людина, Клер.
– Доведи.
– Як?
– Не знаю.
– Слухай, я думаю, ти теж не доведеш, що справжня, Клер.
– Звичайно, доведу.
– Як?
– Я така ж, як інші люди.
– Але я теж такий же, як і інші. – Дивно, що Клер порушила цю тему. У 1999 році щодо цього ж питання ми з лікарем Кендріком втяглися у філософську позиційну війну. Кендрік переконаний, що я – передвісник нового виду людини, що відрізняється від теперішнього люду, як кроманьйонець від свого сусіда неандертальця. Я стверджую, що я – просто збій програми; нездатність мати дітей доводить, що я не можу бути відсутньою ланкою. Ми обурено цитуємо один одному К’єркегора та Гайдеггера. Тим часом Клер теж ставиться до мене з недовірою.
– Люди не з’являються і зникають так, як ти. Ти – наче Чеширський кіт.
– Ти натякаєш, що я – вигаданий персонаж?
Нарешті визначився з ходом: тура на а3. Тепер вона може забрати мого слона, та в результаті втратить королеву. За якусь мить вона розуміє це, і показує мені язика. Її язик неприємного помаранчевого відтінку від усіх тих чіпсів «Дорітос», які вона з’їла.
– Це змушує мене роздумувати про казки. Я маю на увазі, якщо ти – справжній, то чому казки не можуть бути реальними історіями? – Клер підводиться, все ще задумливо дивлячись на дошку, і трохи підтанцьовує, наче в неї загорілися штани. – Гадаю, земля стає дедалі твердішою, мої сідниці заніміли.
– Можливо, казки реальні. Або деякі моменти в них відбувалися насправді, а потім люди просто додумали дещо, знаєш?
– Наприклад, Білосніжка була у комі?
– І Спляча Красуня також.
– А Джек Бобове Стебло насправді був чудовим садівником.
– А Ной – старий дивак, що жив у плавучому будинку з купою котів.
Клер витріщається на мене.
– Ной з Біблії. Це не казка.
– А. Так. Вибач.
Я дуже зголоднів. У будь-яку мить Нел кликатиме дзвіночком на вечерю, і Клер буде змушена піти. Вона повертається за свою половину дошки. Коли Клер починає будувати пірамідку з переможних фігур, бачу, що інтерес до гри вона втратила.
– Ти ще не довів, що справжній, – каже дівчина.
– Ти теж.
– А ти сумніваєшся, що я справжня? – здивовано питає вона.
– Можливо, ти мені снишся. Може, я снюсь тобі. Можливо, ми існуємо в снах одне одного й кожного ранку, коли прокидаємося, все забуваємо?
Клер насуплюється і робить рух рукою, ніби хоче відкинути цю дивну ідею.
– Ущипни мене, – просить вона.
Нахиляюся і злегка щипаю її за руку.
– Міцніше!
Знову щипаю, так сильно, що залишаються білі та червоні сліди, які кілька секунд тримаються, а потім зникають.
– Тобі не здається, що я би прокинулася, якби спала? У всякому разі, я не почуваюся сплячою.
– Ну, я не почуваюся примарою. Або вигаданим персонажем.
– Звідки ти знаєш? Тобто якби я створила тебе, то не хотіла б, щоб ти це знав. Я просто не сказала б тобі, так?
Здивовано підіймаю брови.
– Може, Бог просто створив нас і Він не каже нам.
– Не кажи так! – викрикує Клер. – Крім того, ти ж не віриш у Бога. Правда?
Знизую плечима і змінюю тему.
– Я ж реальніший, ніж Пол Маккартні.
Здається, Клер стурбована. Вона складає фігури в коробку, акуратно розділивши білі та чорні.
– Багато кому відомо про Пола Маккартні, а про тебе знаю лише я.
– Але мене ти зустріла, а його – ні.
– Моя мама була на концерті «Бітлз».
Вона закриває кришку шахової дошки й простягається на землі, дивлячись на балдахін із молоденького листя.
– Це було на чиказькому бейсбольному стадіоні Коміскі-парк восьмого серпня 1965 року.
Тицяю пальцем у її живіт, вона згортається, мов їжак, хихикаючи. Після перерви на лоскотання та борсання, лежимо на землі, обхопивши руками свої животи; Клер запитує: