– Клер! – У тиші долини проревів крик батька Клер. Дівчина підстрибує й хапає свої черевички і шкарпетки.
– Час іти до церкви, – знервовано говорить вона.
– Добре, – відказую. – Е-е, бувай.
Махаю їй рукою, Клер усміхається, бурмоче «бувай», біжить стежкою і зникає. Якийсь час лежу на сонці, роздумуючи про Бога, читаючи Дороті Сайерс. Десь через годину зникаю і я. Залишаються лише покривало, книжка, кавові горнята й одяг, – як свідчення того, що ми там були.
Після закінчення
Клер: Зненацька прокидаюся. Чую якийсь шум: хтось кличе мене. Начебто Генрі. Сідаю в ліжку й дослухаюся. Чую завивання вітру й каркання ворон. А що, коли це Генрі? Зриваюся з ліжка й босоніж біжу сходами, вибігаю із задніх дверей, просто на луг. Холодно; пронизливий вітер пробирається крізь мою нічну сорочку. Де він? Зупиняюсь і роззираюсь довкола. Там, у саду, бачу тата і Марка, у своєму яскраво-помаранчевому мисливському одязі, а з ними якогось чоловіка; вони усі стоять і на щось дивляться, але потім чують мене й озираються. Бачу, що цей чоловік – Генрі. Що робить Генрі з татом і Марком? Біжу до них, раню ноги об суху траву, а тато йде мені назустріч.
– Сонечко, – каже він, – що ти робиш тут так рано?
– Я почула своє ім’я, – відповідаю.
Він мені усміхається. «Дурненька», – каже його посмішка; дивлюся на Генрі, щоб він щось пояснив. «Навіщо ж ти кликав мене, Генрі?» – але він хитає головою й прикладає палець до губ: «Т-с-с-с, Клер, мовчи». Він іде в садок, і я хочу глянути, на що ж вони дивилися, втім, там нічого немає. Тато каже: «Йди спати, Клер, це був просто сон». Він обіймає мене, і ми йдемо додому. Дивлюся на Генрі, він махає рукою, усміхаючись: «Усе гаразд, Клер, я поясню пізніше» (хоча, знаючи Генрі, він, імовірно, не пояснить, дасть змогу мені самій у всьому розібратися, або ж усе стане зрозумілим у один із наступних днів). Махаю йому у відповідь, а потім перевіряю, чи побачив Марк. Утім, Марк стоїть до нас спиною, він роздратований і чекає, аби я пішла й вони з татом змогли повернутися до полювання. Але що тут робить Генрі, що вони сказали один одному? Знову озираюсь, але не бачу Генрі; тато каже:
– Давай, Клер, іди спати, – і цілує мого лоба.
Здається, він засмучений, тому біжу назад у будинок; тихенько піднімаюся сходами, відтак сиджу на ліжку, тремчу і все ще не знаю, що сталося. Але звідкись знаю, що це щось погане, це щось дуже, дуже погане.
Клер: Коли приходжу зі школи додому, Генрі чекає на мене в читальні. Я облаштувала для нього невеличку кімнатку поруч з котельнею; це на протилежному боці від того місця, де велосипеди. Я повідомила родині, що мені подобається проводити час у підвалі, читати там, і я й справді проводжу тут багато часу, тож це не видається їм незвичним. Генрі підставив крісло під дверну ручку. Стукаю чотири рази і він впускає мене. Він зробив щось на кшталт гнізда з подушок, валиків та ковдр і читає старі журнали під моєю настільною лампою. На ньому старі батькові джинси й картата фланелева сорочка; здається, він утомлений і неголений. Цього ранку я лишила задні двері незамкненими – і ось він тут. Я принесла тацю з їжею і поставила її на підлогу.
– Я можу принести ще кілька книг.
– Взагалі-то мені й оце чудове. – Він читає журнали «Мед» шістдесятих років. – Це ж незамінне для мандрівників у часі, адже їм у будь-який момент може знадобитися певна інформація, – каже він, тримаючи «Альманах світу» за 1968 рік.
Сідаю поруч із ним на ковдри й позираю на нього, щоб подивитися, чи він змусить мене відсунутися. Бачу, що він про це думає, тому піднімаю руки, щоб він побачив, а потім сідаю на них. Усміхається.
– Почувайся як удома, – каже він.
– З якого часу ти прибув?
– Із 2001 року. З жовтня.
– Маєш утомлений вигляд. – Бачу, що він роздумує, чи розповісти мені, чому він втомився, і вирішує, що не варто. – Що там у 2001 році?
– Великі справи. Виснажливі справи. – Генрі їсть бутерброд зі смаженою яловичиною, який я для нього принесла. – О, смачно.
– Нел приготувала.
Він сміється.
– Ніколи не зрозумію, як ти можеш створювати величезні скульптури, які витримують штормові вітри, вдало використовувати барвники, готувати козо[26], і таке всяке, і при тому не можеш впоратися з їжею? Це дивно.