Принаймні десять днів тривали блукання ущелинами та ярами, схилами й плато. Про гірські сходження я тепер не можу навіть слухати, повір мені, хлопче.
Нарешті вдалося дістатися так довго шуканої ущелини. Обидва сонця були вже за обрієм. Над головою блискотіли зірки.
Коли я наблизився до входу в розколину, здалося, що в ній щось горить. Про це свідчило світло, танцююче на протилежній стіні.
Дихання завмерло мені в грудях. «Мої речі!» - сяйнуло в свідомості. Я без роздумів кинувся поміж кам’яні стіни. Однак зараз же зупинився.
Посеред ущелини палала складена з ломаччя ватра, а навколо сиділи... істоти, схожі на нас!..
Загадкові створіння мене, на щастя, не помітили. Було ще надто далеко - нас розділяла вузька звивиста розколина. Припавши до скельної стіни, я обережно поповз углиб ущелини. Зізнаюся, я боявся невідомих істот, але ще дужче боявся за речі, сховані в розколині
Рухатися вперед ставало дедалі складніше. Врешті я змушений був плазувати поміж розкиданих брил на череві.
Створіння, котрі досі сиділи мовчки, мов статуї зі схиленими головами, зненацька занепокоїлися - почали роззиратися, а одне тягуче запищало.
Мороз продер мені по шкірі. Я судомно припав до скелі й затамував подих. Але нічого не сталося. Вогонь час від часу тріщав, і йому відповідало багатоголосе відлуння.
Нарешті я набрався відваги й обережно поглянув на таборище. Багаття весело палало, але розкладені навколо нього лупаки були порожні. Істоти зникли!
Куди вони могли подітися? Я був цілком певен, що доступ до ущелини існував лише через розколину, в котрій я лежав за скелею. А біля мене ніхто не проходив, інакше я б його мусив побачити чи принаймні почути.
«Тектонічні рухи!» - раптом промайнуло в голові. При формуванні гірських масивів розкололася стіна ущелини, й істоти зникли через новоутворену тріщину.
Я встав і ретельно оглянув усе тирловище. Серце радісно стрепенулося в грудях. У тьмяно освітленому закуті я помітив свій передавач. Поблизу лежали розкидані книги й консерви, а над ними на скельному виступі висів гумовий човен...
Я був такий схвильований, що геть забув про обережність. Позносивши дорогоцінне майно на купу, я гладив і перебирав деякі предмети, мов божевільний.
Коли, нарешті, повернувся думками до дійсності, при погляді на стрімкі, тьмяно освітлені стіни розколини страх знову стиснув мені горло.
Незнані створіння, можливо, сховалися в тріщині й звідти спостерігають за мною, вичікуючи слушної миті, щоби спекатися непроханого гостя.
Закортіло схопитися і втекти, але ноги не послухали мене.
До страху домішувався нестерпний душевний біль - моторошне відчуття самотності й нікчемності. Люди, до котрих я належав і котрі мене мимоволі покинули, жили за більйони кілометрів звідти, серед зірок, що мерехтіли над головою.
Я впав на купу книг та консервів і гірко розридався, безпомічно очікуючи присуду долі. Тієї миті було однаково, що невідомі істоти можуть прийти і вбити мене. Навпаки - я жадав цього. Рвав у розпачі волосся й голосно проклинав себе й весь Усесвіт.
Напад відчаю смертельно виснажив мене. Навіть не знаю, коли і як я заснув.
Прокинувся аж уранці. Дощило. Мене морозило, в голові гуло, й усі м’язи болісно протестували.
Дощ скоро змінився зливою. Я заліз під скельний навіс і тупо дивився на мокрі блискучі бляшанки.
Посеред розколини незабаром утворилася калюжа каламутної води, котра все більшала. Моє єдине майно, від якого залежало життя, опинилося в небезпеці. Це привело мене до тями.
Вставши, я хутко повернувся до консервів. Розкривши одну з них, заходився їсти. Дощова вода надавала їжі неприємного сірчистого присмаку, але я на те не зважав.
Підкріпившись, я переніс усі речі під скельний навіс, щоби вберегти від рясного, майже непроглядного дощу.
Рівень води посеред ущелини, однак, постійно зростав. Незабаром вона підступила до мого сховку, місцями досягаючи аж до протилежної стіни, чим унеможливила відступ із розколини сушею. Тому, щоб уникнути наростаючої небезпеки, я схопив гумовий човен і заходився швидко надувати його. Проте, хоча легені надималися так, що мало не лускали, човен уперто залишався пласким. Важко було втямити, в чому річ. Бо якби навіть він був десь розірваний, пластична маса, вміщена всередині, автоматично зашпарувала б отвір. Так були влаштовані всі надувні човни.
Однак при ретельному огляді я виявив тріщину - полагодити її було годі. На довгі роздуми не лишалося часу. Вода починала затоплювати консерви, що лежали на краю купи.