Веслування невдовзі так мене виснажило, що довелося частіше зупинятися біля острівців і набиратися нових сил.
Під вечір знявся сильний вітер. Він підхопив мене й швидко погнав уперед, на щастя, в напрямку материка. Човен хвацько стрибав по хвилях, а я - більше льотчик, аніж плавець, - щосили утримував його в рівновазі.
Море почало поволі збурюватися. Одна з хвиль винесла мене до берега великого острова, кинувши на м’яку подушку водоростей. Я мерщій зістрибнув на тверду землю й відтягнув човен подалі від прибою, аби нас не змила нова хвиля. Мені тоді просто пощастило, та зате я отримав дивну компанію. Поміж скельних стрімчаків посеред острова тіснилися потворні звірі найдивовижніших форм і розмірів. Не було ніякісінького бажання познайомитися з цією компанією ближче, але зростаючі шалені хвилі загнали мене аж до самих скель.
Виволікши човен на найвищу кручу, я почав приготування на випадок найгіршої скрути. Гумовий плавзасіб був улаштований вельми дотепно. У відділенні для пасажирів він мав водонепроникну брезентову перегородку з герметичним замком, яка зазвичай лежала на боках і на дні човна, але в разі потреби могла перетворитися на закапелок чи сховок для вантажу. Досі там зберігалися лише припаси, міх із водою й приймач із передавачем. Зараз же я заліз туди й сам. Усі предмети прив’язав до тіла, щоби не поранили мене при поштовхах, а перегородку над собою засунув.
Звірившись на долю, я чекав, що буде далі.
Очікування не було довгим. Почувся оглушливий гуркіт, і я відчув, що стрімко злітаю увись. Але марно чекав миті, коли впаду. Здалося, що човен вільно ширяє в повітрі. Я напружував слух, але крім рокоту не чув нічого.
Врешті гуркіт дещо стих, і знизу почулося шипіння й булькання води.
«Здається, човен несе на гребені гігантська хвиля», - подумав я й згорнувся клубком, щоби хоч трохи вберегтися від очікуваного удару.
Кожна хвилина здавалася вічністю...
Щось піді мною затріщало.
Зараз. Зараз.
Удар!..
Я втратив свідомість.
Опритомнівши, найперше обмацав собі руки й ноги. Ой леле! Ліва нога була зламана. Я лежав у густій траві під диким сплетінням покручених гілок.
Мій човен! - вигукнув розпачливо.
Знемагаючи від нестерпного болю, я повзав околицями, оглядаючи траву й гущавину над собою. Наслідки огляду були скромні, але втішні. У траві знайшлися лише дві консерви, та це означало, що човен десь недалеко. Мабуть, від удару він розірвався й разом із майном впав униз.
Найперше треба оглянути ногу, - сказав я сам собі і з великим зусиллям сів.
Зціпивши зуби, обмацав гомілку, поки не знайшов перелом. Удар припав на кістку, що зламалася якраз посередині. Я вирівняв її й повернув у попереднє положення. Відтак обгорнув ногу широким м’яким листям і прив’язав до неї ліанами суху рівну палицю. Це було не так просто, як я оце розповідаю, хлопче. Перш ніж закінчити операцію, я кілька разів утрачав свідомість від болю. Але тепер уже неважливо. Ногу сяк-так удалося впорядкувати, і це найголовніше.
Оговтавшись і трохи відпочивши, я знову рушив на розшуки бляшанок. Милиці змайстрував собі з двох гілок із розгалуженнями на кінцях.
Поступово знайшлися майже всі консерви і книги та передавач із приймачем. Човен залишався висіти десь у верховітті, але про лазіння по деревах годі було й думати.
Я позначив дерево, під яким упав, порожньою бляшанкою й попрямував до моря, що шуміло неподалік.
Водна гладінь знову заспокоїлася, мов і не було нічого. На обрії димів і палахкотів діючий вулкан. Можливо, то був якраз острів, з якого я врятувався на човні...
Вздовж узбережжя тягнулася вдалину широка піщана смуга. Поки сягало око, на материку не було жодних високих гір.
Найбільше жовте сонце хилилося до обрію. Наближалася ніч - а я й досі не знав, де і як переночую. Якби міг вилізти на дерево, то зняв би човен і перетворив на примітивний намет. Або перечекав би ніч у сплетінні гілок. На землі спати було страшно через небезпеку нападу якогось ящера чи невідомого кровожерного звіра. Змій я досі не помітив, але не виключено, що вони також ховалися десь у траві.
Залишалося одне: вигребти яму, як це робили первісні люди, й прикрити її сухими стовбурами дерев, повалених чи викорчуваних бурею.
Легко сказати - викопати підземну схованку! Але чим, коли немає потрібних інструментів, та ще й волочиш за собою зламану ногу?!
Дошкутильгавши до узлісся, я сів на землю й спробував спочатку випорпати яму руками. Робота просувалася важко, глина була наскрізь проросла довгим твердим корінням. Після тривалих зусиль я облишив цю затію й безпорадно споглядав багряний захід сонця. До того ж при погляді на море стало зрозуміло, як нерозумно я вчинив, наставившись улаштувати сховок у місці, яке могла ще цієї-таки ночі затопити вода.