Це було значно краще, ніж розмовляти вголос із самим собою. Я боявся, що такі бесіди є першою ознакою божевілля...
Почувши мій голос, істоти здригнулися, але залишилися на місці. Вони з цікавістю поглядали на мене, немов шукали орган, котрий видавав отой дивний звук. Я засміявся й став у позу оперного співака:
Не бійтесь голосу мого, а вслухайтесь в красу його, - заспівав я жартома, притому широко розкриваючи рота: - Бо це лише людини глас, і так говорить кожен з нас.
В оригіналі це звучало зовсім інакше й значно краще - переклад вашою мовою вельми невмілий.
Однак створіння продовжували дивитися на мене мовчки.
Я заходився розглядати обох істот ретельніше, й тут помітив іскру високого інтелекту, що горіла в їхніх мудрих очах. І водночас впала у вічі інша особливість, котра вночі пройшла повз мою увагу: одне зі створінь - те, що прийшло рятувати друга, - мало між руками й ногами перетинчасті крила, про які ти допіру питав. Мені це не вкладалося в голові. З вигляду істоти були подібні, ніби належали до одного виду - і раптом така значна анатомічна відмінність. Чи, може, на планеті Гаммі повітряний океан доступний лише самцям, а самки прив’язані до землі й родини?
Дивні відвідувачі відірвали мене від роздумів тоненьким писком, що затихав на найвищих тонах. Чи то хотіли щось сказати, чи хвалилися своїм чудовим співом - не знаю. Я їх не розумів. Відчував лише, що то прояв дружби. Дуже швидко це стало очевидним. Ще більше осмілівши, звірята водилися зі мною за руки й часто наслідували мої рухи. Вони нагадували двох дітей. Зізнаюся, що полюбив цих милих створінь із першого-таки дня. Оскільки я ще досі не мав жодного календаря, то й не міг їх наректи днем, у котрий ми зустрілися, як це зробив ваш славнозвісний Робінзон із П’ятницею. Тому назвав їх звичайними у вас іменами: Франтиком і Марженкою. Франтик був із крилами, Марженка без крил.
За кілька днів ми так зблизилися, що Франтик із Марженкою будь-що захотіли переселитися до моєї підземної оселі. Я б збрехав, запевняючи, що був у захваті від їхнього наміру. Житло для трьох було затісне, а головне - для мене це були все ж тварини. Я уникав їх, бо в тісній близькості з ними не міг би спати спокійно.
Отож, Франтик із Марженкою ночували надворі в густій траві, де влаштували собі затишне гніздечко. День за днем вони пустували до пізньої ночі, а відтак спали до полудня. Я всіляко намагався змінити їхній режим, але марно. Якось увечері навіть ліг у їхнє гніздо, аби чітко дати зрозуміти їм, що мають спати. Вони прикинулися, що сплять, однак, тільки-но я заліз у підземелля, вискочили й пустували в лісі далі. Я зрозумів, що ніч є для них днем, і полишив перевиховання. Навіть був радий із цього, оскільки моє житло принаймні мало нічних охоронців.
Нові друзі стали для мене корисними і з іншого боку. Відразу ж після першої виправи за солодкими плодами та питною водою вони збагнули, що мені потрібно для життя, й за короткий час буквально засипали мене плодами. Деякі з них, щоправда, були неїстівними, зате дуже смакували Франтикові й Марженці.
Після погожих сонячних днів почалися дощі - а відтак і турботи про житло для друзів. Мокра як хлющ Марженка постійно тремтіла від холоду, мовби захворіла на пропасницю. Марно самовідданий Франтик обгортав її своїми перетинчастими крилами. Тоді я вирішив, що відразу після закінчення дощів побудую друзям примітивну хижу з гілок і великого листя. А доти переселив їх до підземного сховку. Це було мудре рішення, оскільки рівень води на дні почав підніматися, й потрібно було чимскоріш вичерпувати її порожніми бляшанками. Без управних рук Франтика й Марженки я б із цієї працею не впорався - вода б мене швидко вигнала з нори.
Так ми у спільній боротьбі з негодою прожили цілий тиждень. Був то сумний час, повний клопотів, що переривалися лише коротким сном.
Хмари, однак, усе ж розвіялися, й на небі знову з’явилися обидва сонця. Ми вітали їх веселим танком у мокрій траві. Сам того не усвідомлюючи, я все більше став переймати від приятелів їхню дитячу поведінку. А вони, навпаки, намагалися наслідувати мене, так що доходило до комічних ситуацій.
На краю маленької галявки, неподалік від мого житла, росли два високі дерева, віддалені одне від одного менш ніж на метр. Обидві крони утворювали єдине сплетіння гілок, мовби велетні обнялися.
Стовбури обох дерев стали основою для майбутнього житла Франтика й Марженки. Приблизно в двох метрах над землею я з’єднав їх товстою гілкою, яка перетворилася на гребінь даху. Обабіч примоцував ще по дві гілки, впер їх у землю й закріпив кілочками. Так вийшов каркас хижі - власне, дах, спертий на стовбури дерев. Заповнивши його гіллям і переплівши ліанами, я накрив хижу товстим гладким листям, котре також убезпечив від вітру ліанами. Подібним чином виготовив і обидві бічні стіни. Пройму між стовбурами дещо зменшив і залишив як ухід до житла.