Єдиними нашими веслами були руки, позаяк справжні весла зникли в утробах ненажерливих жуків.
Гойдаючись на хвилях, ми пливли вздовж піщаного берега й просувалися вперед направду слимачим темпом. Не було нічого легшого, як перетворити захисний брезент на вітрило, проте вітер, на жаль, дув із моря просто до берега й був заслабкий для маневрування.
Франтик із Марженкою швидко навчилися веслувати, й ми могли змінюватися. Вони гребли так наполегливо й невпинно, що я міг більше відпочивати, пильнуючи за діркою в човні й піддуваючи в нього повітря.
На ніч ми витягли човен на берег і вклалися на його дні під захисним брезентом.
Я довго не міг заснути. В нічній тиші всією вагою падав на мене тягар безнадійної самоти на незнаній, немилосердній планеті, що плинула Всесвітом за більйони кілометрів від дому.
Франтик із Марженкою вже спали. Я розсунув брезент і виліз із човна. Велика червона зоря палахкотіла над обрієм, часом поміж блискотливими зірками пролітав метеор, залишаючи за собою срібну, швидко гаснучу риску. Хоча в обличчя віяв теплий вітерець, здалося, що з нескінченного Всесвіту лине на мене крижане дихання незмірних просторів без жодних ознак життя. Я відчував себе викинутим із міжзоряного корабля вигнанцем, що пливе сам-один у повній, безбережній порожнечі.
Чи є сенс далі марно плуганитися пустелями і врешті-решт померти в нужді? Дивитися на зоряне небо стало нестерпно. Я повернувся до човна й гірко заплакав.
Лише під ранок удалося сяк-так заспокоїтися й навіть почати холоднокровно розмірковувати, як щонайшвидше вибратися зі спустошеного краю в краще довкілля.
Засвітивши кишеньковий ліхтарик, я спробував полагодити несправний приймач. Це не вдалося, але погляд на котушки дроту наштовхнув на хорошу ідею. Франтик і Марженка добре бігали, чому б їм не потягнути мене? Швидко сплівши з дроту кілька метрів мотузка, я відразу після світанку почав навчання свої супутників. Вони хутко втямили, що мені треба, й навіть зраділи з нової розваги - весело бігли берегом, а човен так і летів за ними.
Однак їхня радість тривала недовго. Опівдні друзі так заморилися, що вже ледве пленталися. Я дав їм трохи відпочити й відтак знову примусив бігти. Зізнаюся, що не обійшлося без рукоприкладства.
Як ви сміли їх бити? - обурено перебив Лікургос, гидливо відсунувшись. - І як можете так спокійно говорити про це?
Спокійно? Гадаєш, я цинік, еге ж? Їхні рани болять сьогодні й мене. Та я був таким, хлопче. Хочу, щоб ти бачив мене такого. Слухай-но далі мою сповідь.
Під вечір Марженка впала й залишилася лежати без руху. Франтик обіймав її, дихав на неї й ронив великі сльози. Я вперше бачив, як ці створіння плачуть.
Нарешті Марженка опритомніла. Була така квола, що ледве сиділа.
Я зрозумів, що без їжі вони довго не витримають. Із тяжким серцем тицьнув кожному по кілька плодів і великодушно дозволив виспатися.
Наступного дня я вдався до іншої тактики. На берег відрядив лише одного, а другий плив зі мною в човні й набирався сил. Тепер вони працювали значно охочіше, але все одно ми просувалися вперед усе повільніше: істоти, перетворені на рабів, слабшали на очах. Однак я був невблаганний. Якщо знадобиться, зажену їх на смерть - що мені їхнє життя? Головне - вижити самому.
Бідолашних друзів урятував від загибелі... вітер. Він посилився й повіяв просто в напрямку нашої плавби. Мить я розмірковував, чи не залишити Франтика з Марженкою напризволяще в пустелі, та врешті забрав їх, украй ослаблих, у човен.
Везти їх мені нічого не вартує, може, ще стануть у пригоді, - сказав сам до себе.
Це було мудре рішення: Франтик із Марженкою стали вельми потрібним баластом, що надавав моєму вутлому вітрильникові більшої стійкості.
Погода нам сприяла. Після кількаденної плавби вдалося дістатися невеликої затоки, облямованої горбами й кількома курними кратерами невисоких вулканів.
Франтик із Марженкою знову стривожилися. Я перелякано роззирнувся, чи не з’явилася десь, бува, нова хмара ненажерливих жуків. Небо було ясне, але це не заспокоювало. Надто добре мені було відомо, який розвинений і непомильний слух мають мої супутники.
Я хутко пристав до берега, щоб ми могли вигребти в піску сховок, який накрили б гумовим човном. Але Франтик із Марженкою не мали жодного бажання працювати. Не помогла ні лайка, ні биття. Вони зіщулювалися й лише жалібно пищали.
Гнаний невимовним жахом, я заходився вигрібати яму сам. Шалено розкидав навсібіч пісок, аж поки не позбивав пальці до крові.