Раптом щось залопотіло в мене над головою.
Я в жаху озирнувся. Неподалік сідали на берег крилаті істоти того самого виду, що й Франтик.
У руках вони стискали загострене каміння й сукуваті дрючки. Ноги мої підломилися, й я безвладно впав на дно виритої ями, гадаючи, що прийшла моя остання година. Наче кролик, загіпнотизований змією, дивився я на погрозливі обличчя літаючих гамміан.
Побачивши, що я не рухаюся, ті приступили до Франтика й Марженки, обмінялися з ними кількома протяжними попискуваннями, відтак підняли їх і знялися в небо. Кілька разів покружлявши наді мною, вони полетіли в бік недалекого нагір’я.
Минуло чимало часу, перш ніж я оговтався від переляку. Підкріпився кількома солодкими плодами й останніми ковтками затхлої теплої води з міха.
Що тепер? Біля підніжжя пагорбів зеленіли смуги незайманих пралісів, але якраз у ті місця попрямували озброєні гамміани. А на пустельних берегах мені загрожує смерть від голоду й спраги.
Повагавшись, я вибрав меншу небезпеку - подався до пралісу. Там можна було якось переховатися від ворогів.
«Що коли писк є для них засобом спілкування? - міркував я дорогою. - В такому разі Франтик із Марженкою поскаржилися на мою жорстокість, і мені стане непереливки...»
За кількадесят метрів до джунглів трапився потічок із чистою кришталевою водою. Я досхочу напився та освіжив руки й обличчя. Однак довго в тих місцях не затримався - краще було сховатися в хащах.
Джунглі кишіли тваринами найрізноманітніших форм і барв. На щастя, це були полохливі й сумирні створіння: забачивши мене, вони тікали углиб темного лісу.
Біля першого-таки дерева з солодкими плодами я зупинився й поновив вичерпані запаси.
Шлях крізь плетиво ліан і хаос повалених гнилих стовбурів був важким, бо довелося тягнути на собі дорогоцінне майно - приймач із передавачем і книги, загорнуті в гумовий човен. Становище ще погіршував брак світла, котре не могло проникнути крізь густе сплетіння всіляких рослин.
За пралісом відкрилася долина, що вигиналася вздовж гірської річки.
Я тримався потоку, щоби мати необмежений запас питної води, з незрозумілих причин такої холодної, що мало не замерзала в роті.
Долина закінчувалася вузькою ущелиною, в якій зникав потік. Щоби просуватися далі, довелося надути човен і продовжувати шлях водою.
Я плив поміж зубчастими скелястими стінами, розколеними гострими прямовисними тріщинами, аж поки не дістався місця, де потік брав початок зі скельних надр. Із цікавістю й надією, що там знайду чудову схованку, я вирушив углиб гори й невдовзі опинився у велетенській печері дивовижної краси. У світлі ліхтаря виблискували крижані сталактити, котрі, мов мармурова колонада, підпирали високе склепіння. Вздовж стін ріс кришталевий ліс, а над ним велично підносився могутній орган, який мовби чекав чарівного органіста, щоби заграти райську пісню.
На замерзлих краях озерця білосніжно сяяли крижані візерунки.
Прохід до другої печери закривала завіса довгих бурульок - безперечна ознака, що тут іще ніхто не ходив.
Я обережно відламав одну бурульку і з її допомогою збив кілька сусідніх. Печерою прокотився брязкіт, немов хтось розбив скло - й частина завіси впала у воду.
Друга печера виглядала трохи інакше. Біля стіни з води виступали жовтуваті вапнякові приступки. Скельними схилами сповзали барвисті сталактитові стовбури. Потік пропливав попід правою стіною й зникав у наступній печері.
Я виліз на тверду землю й прив’язав човен до сталактита.
Дальшої печери дістався поповзом - вузеньким проходом між двома могутніми сталагмітами. Тут потік скінчився - власне, загубився під скельною стіною.
Печера була значно меншою, простішою - й, головне, теплішою від попередніх. Конусом світла я освітив усі закутки, щоб виявити отвір, крізь який можна було б проникнути далі - й нараз зупинився. На потемнілій гладкій стіні було щось намальовано!
Підійшовши ближче, я з подивом дивився на великий настінний розпис, що зображав утечу найрізноманітніших істот від виверження вулкана. Поміж птахами, що вилися в повітрі, ширяли й крилаті гамміани.
Оговтавшись від зачудування перед майстерністю картини, я задумався, хто ж міг створити цей чудовий витвір. Вхід до печери був закритий; бурульки й сталактити в підземеллях не наростають за ніч, дія води створює їх протягом століть і тисячоліть.
Чи, може, колись, у далекому минулому, на цій планеті жили такі ж розвинені й розумні істоти, як я? Але куди вони поділися? Загинули? Чи й досі ховаються в печерах, подібних до цієї?