Сходження виявилося не таким легким, як здавалося на перший погляд. Підніжжя горба вкривали уламки скель, долання яких вимагало неабияких навичок скелелазіння. Підйом схилом було ще небезпечнішим. Рухлі шари жорстви й піску після кожного кроку змінювалися осипами.
Кратер нагорі був залитий давно затужавілою лавою.
Довкола простягався невимовно гарний пейзаж. З одного боку він нагадував ніжний краєвид середньої Європи, з другого здіймалися в рожеве небо шпичасті верховини високих гір. Вони здалися мені суворими стражами тихого куточка на негостинній планеті.
В одному з горбів я впізнав старого знайомого - невсипущого сторожа підземного царства. Долина, що відокремлювала його від сусіда, була домом для Франтика й Марженки. Що вони поробляють? Після нещасливого польоту до моря ми не бачилися.
«Франтик і Марженка! - сяйнуло мені раптом у свідомості. - Вони могли б допомогти мені зараз».
Авжеж, відвідаю їх, - промовив я вголос.
Тямиш-бо, що мені часто доводилося розмовляв із самим собою, щоби зовсім не розучитися говорити.
Я продирався через праліс, пролазив ущелинами, проходив долинами. Краєвид так зачарував мене, що про небезпеку не було й гадки, я навіть весело підспівував.
Саме коли крокував правим берегом весело нуртуючого потоку, щось раптом зашуміло в мене над головою.
Це був Франтик! Він легко опустився на землю й обняв мене - десь у колінах, оскільки був проти мене надто малий. Я потряс йому по-дружньому правицю й погладив по щетинистій голові.
Вийшов мені назустріч, еге ж? - заговорив я, немов він міг розуміти. - Але ж у тебе й слух, - поплескав його по вусі. - Допоможеш мені, правда?
Я підвів його ближче до потоку й сухою гілочкою накреслив на піскуватій глині гумовий човен і приймач. Відтак указав на горб, у надрах якого мешкали безкрилі квартяни.
Франтик миттю впізнав зображені предмети, проте великої радості не проявив. Певно, згадав сумні хвилини, прожиті на узбережжі, й тепер боявся, що його, можливо, знову хочуть виманити в подібну подорож. Я всіляко розтлумачував, що човен і приймач потрібні мені, що я мандруватиму сам. Насамкінець ще раз указав на горб, щоби квартянин збагнув, що мої дорогоцінні речі залишилися в підземеллі.
Здається, Франтик зрозумів. Він залопотів перетинчастими крилами й полетів до підземних володінь.
Повернувся десь через годину - із приймачем. У підземеллі він, вочевидь, пережив драматичні миті, оскільки був добряче збуджений. Безперервно вказував на мене, відтак на себе, щось креслив у повітрі, жалібно пищав.
Заскочили за крадіжкою? Ну, дарма, з тобою-бо нічого не трапилося, - втішав я його.
Однак Франтик не заспокоювався. І це вже було підозріло. Я підвів його до наносу, вклав у руку галузку й попросив:
Намалюй, що бачив.
З хвилину квартянин роздумував, аж урешті зважився й невміло нашкрябав на піску постать із кулястою головою, овальним черевом і короткими дужими ногами. Я не розумів, що він цим хотів сказати. Забравши в нього гілочку, я домалював до кружка, що зображав голову, очі, ніс і рот - щоби вдосконалити малюнок. Однак Франтик із моїм втручанням не згодився. Він стер обличчя і знову ретельно відновив кружок.
Люди в скафандрах! - вигукнув я раптом. - Ну звісно! Земляни зараз гостюють у підземному царстві. Звідси й хвилювання...
«Мушу йти до них», - вирішив подумки.
За хвилю Франтик несміливо поплескав мене по боці. Відтак раптом знісся увись і відлетів.
Я вітально помахав йому - й поспішив далі. Швидкий крок змінився підтюпцем.
Біля кам’яної огорожі перед входом до підземелля я зупинився. Чи добре вдалося зрозуміти Франтика? Чи не хотів він сказати щось зовсім інше? Чи не йду я назустріч загибелі?
Я відповз до пралісу, увімкнув приймач і заходився ловити сигнали. Якщо десь поблизу є люди в скафандрах, напевно перехоплю їхню розмову.
Приймач, однак, мовчав. Може, пошкоджений?
Ні, з ним усе було гаразд...
Оранжеве сонце зайшло, золоте також хилилося до обрію...
Завидна я вже не встигав дістатися до металевої кулі, тож вирішив переночувати у Франтика.
Квартянин, мовби очікуючи, походжав узліссям. Він охоче привів мене до своєї хижі й запропонував власне ліжко.
- А де Марженка? - запитав я, вже влігшись.
Франтик указав кудись углиб лісу.
Вранці я прокинувся. знову в металевій кулі! Це годі було збагнути. Чому наші бажають, щоб я жив саме тут? Яку мету цим переслідують? Може, хочуть наглядати за мною?
Я ще раз докладно й ретельно оглянув таємничу оселю. Стіна кулі була подвійною, порожнистою всередині. Підозріло. В тому просторі може бути приховано чимало всього.