Я прийшла запізно. - прошепотіла лікарка й безвладно опустилася в крісло.
Тіло померлого негайно завантажили в літак, який відлетів до міжзоряного корабля друзів зі Змієносця.
***
Тисяча водневих туманностей і чотири галактики на додаток, прокиньтеся нарешті, товаришко Бартошова! - почувся над сплячою лікаркою голос інженера Фратєва. - Вам хтось дав сонних пігулок, чи що?
Лікарка нарешті прочнулася й здивовано поглянула на нежданого відвідувача.
Не гнівайтеся, що порушив ваш спокій і краду заслужений сон. Але - хай я стану Лаландою 21/85, якщо вас це повідомлення не втішить. Друг зі Змієносця, який сьогодні помер на острові Чіото, живий...
Живий? Як це? - витиснула доктор Бартошова.
Просто живий. Він отямився вже під час польоту, приблизно в дев’яноста кілометрах над Землею.
Лікарка зіскочила з канапи й ухопила інженера за плече:
Повторіть мені ще раз. Він живий?
Авжеж, живий. Чи ви мене кепсько чуєте?
Як це? Тарабкін ще зостався на острові?
Не знаю, годі мене розпитувати. Просто живий - і це головне. Ви не раді?
Будь ласка, зв’яжіться зі штучним супутником «Лібуше» - я б хотіла поговорити з Криштофом Липським, моїм асистентом.
Як скажете, але попереджаю, що це даремна праця.
Прошу вас.
Ну гаразд, ваше бажання для мене закон. Однак мені чудово відомо, що ви хочете запитати. І я добре знаю його відповідь.
Що ви маєте на увазі? Чому постійно про щось попереджаєте? Я спала так довго, що все докорінно змінилося?
Інженер Фратєв зручно всівся в крісло і склав руки.
Зачекаю, поки ви остаточно пробудитеся. Із заспаними людьми важко розмовляти.
Послухайте, товаришу Фратєв, мені зараз не до жартів. Скажіть серйозно, що сталося? Запевняю, я вже прокинулася.
Ставний чоловік посміхнувся.
Аж тепер ви мені подобаєтеся, товаришко Бартошова. Тому - перша пігулка для заспокоєння: таємничу смерть ми послали на вічні лови, друзі зі Змієносця врятовані.
Прошу, скажіть, чому вони вмирали? Не дратуйте мене, я направду не в настрої жартувати.
Сьогодні мені, либонь, подаруєте, - вишкірився інженер Фратєв. - Коли все поясню, дістанете такий самий шалений настрій, як оце в мене. Потерпіть трохи, я все міряю довгим ліктем, але запевняю, що викладу в строгому порядку.
Він почухав своє кучеряве волосся й після невеликої ефектної паузи продовжив:
Почнемо з Криштофа Липського. На нуль-промені скафандри наших друзів реагують так само, як і на космічне випромінювання...
Пропускають їх? - запитала нетерпляче лікарка.
Авжеж, усі без винятку. Вам це не здається трохи підозрілим?
Бартошова завагалася.
Тепер я збагнула, - промовила по хвилі. - Космічне випромінювання й нуль-промені не шкодять нашим гостям. Ну і..?
Це «і» цілком просте. Нуль-промені не лише не шкодять прибульцям - а, навпаки, життєво їм необхідні. Подібно до того, як ми конче потребуємо.
Знаю, знаю, тепер усе ясно, - перебила лікарка. - Ми встановили, що скафандри наших друзів непроникні, хоча передусім мали з’ясувати, що вони пропускають. Причина смерті тепер зрозуміла: друзі зі Змієносці вмирали від браку космічного випромінювання й нуль-променів, котрі не пропускає наша іоносфера.
***
На одному боці земної кулі день, на другому ніч. У Європі дощі, а Південна Америка купається в сонячній повені. В Китаї та Японії мешканці мають жовту шкіру, в Африці - чорну.
Але тієї славної миті люди всього світу робили одне: сиділи біля телевізорів і слідкували за репортажем про відліт двох велетенських міжзоряних кораблів до незнаних просторів Усесвіту.
На екрані посміхався інженер Северсон, людина з минулого, пробуджена до нового, прекрасного життя:
- Немає завдання, яке було б не до снаги мешканцям нашої планети. Немає відстаней, які б ми не подолали. Немає проблеми, яку б людство не розв’язало. Можливості людини безмежні.
Ми відлітаємо до сусідньої зірки - Сіріуса, вступаємо в бій із вісьмома світловими роками проте віримо, що переможемо. Ми взяли гору над сузір’ям Центавра - й нарешті сповнимо всі мрії наших велетів духу. Нам підкорилася бронза, залізо й пара. Електрика, атом, антипротон і антиречовина стали служити людині. Ніщо не завадить нам сповнити слова великого поета:
Ми прийдемо до верховин,
Не довго вже чекати,
Ми - леви духа, - в ґрати б’єм,
І ми розіб’єм ґрати![10]
1956