Природа заспокоїлася, й мої самогубчі поривання минули. Я все ж не лишився сам-один; тут є живі істоти, хоча й не подібні на мене, та зате звісно, де їх шукати. Очі кібернетичного собаки вказали мені шлях. Із його запису я дізнався, що свої помешкання вони збудували під землею. Мені було відомо, що квартяни живуть багатим культурним життям, у чомусь подібним до побуту давніх єгиптян. Можна було піти до них і жити, мов печерна людина. Тому я шукав скелясті й гірські пейзажі, схожі на ті, що були в басейні нашої Надії. Продирався через усілякі ущелини й розколини, виявив багато печер, бачив, як крилаті люди кружляли над пагорбами, кликав їх і всіляко підманював, але вони не вельми довіряли мені, й я марно шукав ухід до їхніх помешкань.
Одного разу я отаборився на краю пралісу під пагорбом, над яким часто літали квартяни. Ночі були холодні, тому довелося вигребти собі в землі глибоку яму й накрити її стовбурами повалених бурею дерев. Для копання добре прислужилося бляшане пуделко від аптечки. Їжею мене забезпечувала сама природа: солодкі плоди звисали з дерев на відстані простягнутої руки, а питна вода невдовзі з’явилася просто в моєму лігві. Спочатку це мене не дуже втішило. Вода, однак, ніколи не перевищувала певного рівня, тому я просто настелив зверху сплетену з гілок примітивну підлогу з невеликим отвором для кринички.
Час минав, а я все ще чекав. Спостерігав, як щовечора квартяни вилітають із пагорба й як у світлі Проксими повертаються, й самотність не так гнітила мене. Я розмірковував уголос, щоби не забути мову. Вночі вилізав зі свого сховку лише тоді, коли це було вкрай потрібно. Вигляд зоряного неба стискав мені серце, й на горбах у мене траплялися напади запаморочення.
Якось увечері, залізши до своєї нори, я необережно забув нагорі кришку від бляшаного пуделка. Вранці я її не знайшов, і це було відчутним ударом, адже я позбувся половини свого посуду.
Навіть на Кварті звірі не жеруть бляху, отже кришку забрали квартяни.
В цьому не було нічого дивного, згадайте, скільки блискучих предметів вони поцупили в нас на Накритому Столі.
Це означало також, що квартяни виявили мою схованку й, вочевидь, спостерігають за мною. «Ось вона, слушна нагода встановити з ними контакт», - спало мені врешті на думку. Це була хороша ідея. Другу половину бляшанки я прив’язав до мотузка, вкинув у неї кілька камінців і поставив поруч із виходом з нори.
Марно пропильнувавши без сну кілька ночей у засідці, я вже хотів було покинути цю затію, аж тут бляшанка нарешті заторохтіла. Я відкинув ляду й схопив дрібну маленьку істоту, що злякано пищала. Це було квартянське дитинча; дідько знає, як воно сюди заблукало. Крил у нього ще не було, та вони б йому й не допомогли, позаяк устромило руку до бляшанки й не могло її витягнути. Всі діти милі; створіннячко відкривало ротик, а мені тоді ще не було відомо, що квартини спілкуються ультразвуком. Я взяв дитинча на руки й звільнив його. Потім погладив, і воно за хвилю заспокоїлося й цілком довірливо розглядало мене своїми великими очима.
- Родичі прийдуть за ним, - сказав я до себе, - або ж сам віднесу його до горба й зачекаю, доки хтось з’явиться.
Кращої нагоди для знайомства відшукати було годі. Отак я сидів і бавився з малим квартянчиком, коли це над головою в мене залопотіло й поряд опустився ще один, лише трошки вищий, мабуть старший братчик. Він дивився на мене так відчайдушно, так благав очима, що я подав дитинча йому на руки.
Вранці біля ляди лежало кілька глиняних горшків і якісь примітивні інструменти. Це був добрий знак - дружні відносини встановлено!
Вже давно я виношував у голові план, як проникнути в підземну оселю, й тепер зважився здійснити його. Пралісом протікав потік, котрий зникав під населеними пагорбами. З нього кавартяни черпали воду, й тому цілком можливо, що я якось дістануся до їхнього поселення.
Я надув човен і рушив у дорогу. Проплив поміж хвилястими скельними стінами, розколеними гострими рваними тріщинами аж до основи, туди, де потік зникав у надрах скель. Крізь вузький отвір прослизнув до великої печери. У світлі ліхтарика засяяли сталактити, що звисали зі стелі й стін і створювали чудову колонаду. Прохід до наступної печери закривала завіса довгих бурульок. Це означало, що туди довго ніхто не проходив, і мене це не вельми втішило.