Вона чекала терпляче, навіть трохи радісно, без тривоги, її спогади помалу поступались місцем надіям та сподіванням на майбутнє. Надії та сподівання були такими заплутаними, що вона вже й не бачила білих подушок, на яких застиг її погляд, і не пам’ятала, чи взагалі чекала на щось.
Нарешті вона почула голос матері. Схопилася на ноги й підбігла до перил на сходах.
— Поллі! Поллі!
— Так, мамо?
— Спускайся, люба моя, містер Доран хоче з тобою побалакати.
Тоді вона згадала, на що чекала.
Хмаринка
Вісім років тому він провів друга з пристані Норт-Вол та побажав йому успіхів. І Ґаллагер таки вибився в люди. Про це свідчив його вигляд бувалого мандрівника, добротно скроєний твідовий костюм та впевнена вимова. Небагато приятелів володіли такими талантами, ще менше не зіпсувалися від такого успіху. В Ґаллагера серце було на місці, він заслужив на перемогу. Мати такого друга — це вже щось та й значить.
Думки Малюка Чендлера від самого обіду снували навколо зустрічі з Ґаллагером, Ґаллагерового запрошення, великого міста Лондона, де жив Ґаллагер. Його називали Малюком, і хоч він був лише трохи нижчим від чоловіка середнього зросту, та всім видавався маленьким. Його руки були білі й невеличкі, статура тендітна, голос тихий, а манери витончені. Він ретельно доглядав своє світле шовкове волосся й вуса, злегка парфумив носовичок. Півмісяці його нігтів були ідеальні, а коли посміхався, виднілися по-дитячому білі зуби.
Сидячи за письмовим столом у Кінґ-іннз[56], він розмірковував, які зміни принесли ці вісім років. Друг, раніше пошарпаний і нужденний, став значною фігурою у світі лондонської журналістики. Він часто відвертався від своєї втомливої писанини, аби виглянути у вікно кабінету. Заграва пізнього осіннього заходу сонця встеляла газони й доріжки. Вона кидала зливу золотого пороху на неохайних няньок та немічних дідуганів, що куняли на лавках. Майнула по всіх рухомих фігурах — дітях, які з вереском бігали гравієвими доріжками, людях, які прогулювалися садами. Він споглядав цю сцену й думав про життя; і (як завше траплялося, коли так замислювався) йому стало тужно. Його охопила легка меланхолія. Відчував, як безглуздо боротися з долею, цим тягарем мудрості, залишеним віками у спадок.
Він згадав про книги поезій на полицях удома. Придбав їх ще у парубоцькі дні і протягом багатьох вечорів, коли сидів у маленькій кімнатці біля коридору, йому кортіло взяти одну з полиці й зачитати щось дружині. Та сором’язливість завжди його стримувала; тож книги так і лишалися на своїх полицях. Він деколи повторював собі якісь рядки, і це втішало його.
Коли робочий день добіг кінця, він одразу ж підвівся з-за столу й попрощався зі співробітниками. Його ошатна скромна постать виринула з середньовічної арки Кінґ-іннз, і хутко рушила униз по Генрієтта-стрит. Золотавий захід сонця тьмянів, а вітер ставав пронизливішим. Орда замурзаних дітлахів заполонила вулицю. Вони стояли або неслися дорогою, дерлися східцями до прочинених дверей чи обсідали пороги, ніби ті миші. Малюк Чендлер не зважав на них. Він спритно прокладав собі шлях крізь це кишіння життя в тіні довгих похмурих маєтків, у яких раніше розкошувала дублінська знать[57]. Жодні спогади минулого не торкали його, адже розум сповнювала радість теперішнього.
Він ніколи не був у Корлесса, та знав вагу того імені. Йому було відомо, що люди ходили туди після театру, аби поїсти устриць і випити лікеру; а ще він чув, ніби офіціанти там розмовляли французькою і німецькою. Хутко прошмигуючи там вечорами, він бачив екіпажі, що під’їжджали до входу, й розкішно вбраних жінок, які в супроводі кавалерів підіймалися і швидко заходили досередини. У шурхотливих сукнях вони куталися в накидки. Їхні обличчя були напудрені, а коли сукні торкалися землі, вони підсмикували їх, ніби сполохані Аталанти[58]. Він завжди проходив, не озираючись. Ходити швидко навіть удень було його звичкою, і коли йому траплялося бути у місті пізнього вечора, він боязко та схвильовано пробігав увесь шлях додому. Щоправда, іноді сам був причиною власного страху. Обирав найтемніші й найвужчі вулиці; коли сміливо простував ними, тиша, що стелилася довкола кроків, тривожила його, мовчазні фігури перехожих бентежили, а звук короткого смішку змушував його тріпотіти, як той лист.
Він звернув праворуч до Кепел-стрит. Іґнатіус Ґаллагер у світі лондонської журналістики! Хто б міг подумати вісім років тому? Та все ж, переглянувши минуле, Малюк Чендлер пригадав багато знаків майбутньої величі свого друга. Люди казали, що Іґнатіус дикий. Звісно, свого часу він водився з ватагою безпутних гультіпак, щедро випиваючи й позичаючи гроші у всіх, кого бачив. Урешті-решт він таки вплутався в якусь темну справу, якусь грошову оборудку; принаймні це було однією з версій його втечі. Але ж ніхто не заперечував його таланту. Завжди було дещо... Щось в Іґнатіусові Ґаллагерові вражало, хоч би як до нього ставилися. Навіть із порваними ліктями, без копійки за душею він завжди мав бадьорий вираз обличчя. Малюк Чендлер згадав (і цей спогад злегка зарум’янив його щоки) одну з Іґнатіусових приказок, коли той бував у скруті:
«А зараз свисток на перерву, хлопці,— казав він безтурботно,— Де моя шапка для думання?»
Таким був Іґнатіус Ґаллагер; і, хай йому грець, ним не можна було не захоплюватись.
Малюк Чендлер прискорив крок. Уперше в житті він відчував свою перевагу над людьми, яких минав. Уперше в житті його душа збунтувалася проти нудної неелегантності Кепел-стрит. Жодного сумніву: якщо хочеш домогтися чогось — потрібно забиратися звідси. У Дубліні нема чого робити. Перетинаючи міст Ґреттен, він глянув уздовж річки в бік нижніх причалів і пошкодував бідні, хирляві халупи. Вони нагадували йому зграю волоцюг, які скупчилися уздовж берегів, у старих пальтах, вкритих пилюкою й кіптявою, очманілі від вигляду заходу сонця, що чекають від першого вечірнього холоду наказу звестися, обтруситись і забиратися геть. Йому стало цікаво, чи спроможеться написати вірш, аби висловити ці відчуття. Можливо, Ґаллагеру вдасться просунути його в якусь лондонську газету. Чи зможе він створити щось оригінальне? Він не був певен щодо ідеї, яку хотів передати, та думка, що його зачепив той поетичний момент, сповнила його дитячою надією. Він хоробро ступив уперед.
Кожен крок наближав його до Лондона і віддаляв від власного поміркованого й прозаїчного життя. На горизонті йому засяяло світло. Не такий він уже й старий — всього тридцять два. Його хист, так би мовити, саме на вершині зрілості. Стільки настроїв і вражень бажав висловити в поезії. Відчував їх у собі. Він спробував оцінити свою душу, щоб переконатися, чи справді це душа поета. Меланхолія домінувала у його характері, як гадав він, та це була меланхолія, врівноважена спалахами віри, зреченням та простою радістю. Якби ж виразити це у збірці поезій, може, люди б почули. Він ніколи не стане популярним: він це розумів. Не зможе збурити маси, зате звернеться до маленького кола споріднених умів. А може, англійські критики визнають у меланхолійному тоні його віршів Кельтську школу, до того ж він додасть алюзій. Він почав вигадувати речення і фрази відгуків, які отримає його книга. «Містер Чендлер має дар до легкого і витонченого вірша»... «задумлива печаль пронизує цю поезію»... «Кельтська нотка». Шкода, його прізвище не настільки ірландське. Може, вставити прізвище матері перед своїм: Томас Малоун Чендлер або ж просто Т. Малоун Чендлер. Треба буде поговорити про це з Ґаллагером.
Він так пристрасно захопився мріями, що пропустив потрібну вулицю і довелося повертатися. Коли проходив повз Корлесса, знову поринув у первинне сум’яття і зупинився нерішуче перед входом. Зрештою, відчинив двері й увійшов.
Світло і шум бару затримали його біля дверей на якусь мить. Він роззирнувся, та його збентежило сяйво червоних і зелених бокалів. Здалося, зал повен люду, і всі з цікавістю його розглядають. Він швидко глипнув ліворуч і праворуч (дещо насупившись, аби мати серйозніший вигляд), та коли його погляд трохи прояснів, він побачив, що ніхто на нього не зважає; а там, жодних сумнівів, сидів Іґнатіус Ґаллагер, відкинувшись на стійку й широко розставивши ноги.
58
З грецької міфології: