Пок! Запізнілий корок вилетів із пляшки містера Крофтона. Містер Крофтон встав зі свого ящика і підійшов до вогню. Повернувшись зі своїм трофеєм, він сказав глибоким голосом:
— Наші поважають його, оскільки він був справжнім джентльменом.
— Ти маєш рацію, Крофтоне! — гаряче погодився містер Генчі.— Він був єдиним, хто міг утримати ту зграю під контролем. «Ану цить, собаки! Лежати, шавки!» — ось так він з ними розмовляв. Заходь, Джо! Заходь! — вигукнув він, помітивши у дверях містера Гайнса.
Містер Гайне повільно увійшов.
— Відкрийте-но ще пляшку портеру, Джеку,— сказав містер Генчі.— О, а я й забув, що немає коркотяга! Дайте-но мені, я покладу її до вогню.
Старий подав йому ще одну пляшку, і він поклав її на підставку.
— Сідай, Джо,— запропонував містер О’Коннор,— ми тут саме говоримо про нашого Главу.
— Так, так! — ствердив містер Генчі.
Містер Гайне присів на край столу біля містера Лайонса, та нічого не сказав.
— Хай там як, серед нас є той,— мовив містер Генчі,— хто не зрадив його. Їй-богу, це я кажу про тебе, Джо! Ні, їй-богу, ти був йому вірний по-справжньому!
— О, Джо! — раптово сказав містер О’Коннор.— Прочитай нам ту річ, що ти написав — пам’ятаєш? Ти ж не забув її?
— О, так! — вигукнув містер Генчі.— Давай-но її сюди. Ти колись чув її, Крофтоне? Тільки послухай: чудова річ.
— Нумо,— заохочував містер О’Коннор.— Вперед, Джо. Містер Гайне ніби й не згадав відразу, про що вони казали, але, трохи поміркувавши, мовив:
— О, ота річ... Але вона вже стара.
— Та починай же, друже! — підбадьорив містер О’Коннор.
— Чшш, чшш,— сказав містер Генчі.— Ну ж бо, Джо! Містер Гайне повагався ще трохи. Тоді, серед тиші, він зняв свого капелюха, поклав його на стіл і встав. Здавалося, ніби він повторює уривок в голові. Після доволі довгої паузи проголосив:
НА СМЕРТЬ ПАРНЕЛЛА
б жовтня, 1891 року
Він прочистив горло раз чи двічі, а тоді почав декламувати:
Містер Гайне знову сів на стіл. Коли він скінчив декламувати, запала тиша, а потім вибухнули оплески: навіть містер Лайонс аплодував. Аплодисменти тривали якийсь час. Коли вони вщухли, усі слухачі мовчки відпили зі своїх пляшок.
Пок! Корок вилетів із пляшки містера Гайнса, але містер Гайне залишився сидіти, зашарілий і простоволосий, на столі. Здавалося, він не чув підбадьорень.
— Хороший хлопець, Джо! — сказав містер О’Коннор, дістаючи свої сигаретні папірці й кисет, аби краще приховати емоції.
— Що думаєш, Крофтоне? — вигукнув містер Генчі.— Хіба не гарно? Га?
Містер Крофтон погодився, що це дуже гарний твір.
Мати
Містер Голо ген, помічник секретаря в товаристві «Звитяжна Ірландія», майже місяць гасав по Дубліну туди-сюди з повними брудних папірців руками та кишенями, організовуючи серію концертів. Одна нога в нього була скалічена, і друзі прозвали його Кульгавим Гологеном. Він без упину ходив там і сям, міг годину простояти на розі, переконуючи і щось занотовуючи; та, врешті, все організувала місіс Кірні.
Міс Делвін стала місіс Кірні всім на зло. Вона здобула освіту в престижній школі при монастирі, де вивчала французьку та музику. Бліда від природи і стримана, вона мала у школі небагато подруг. Коли досягла віку заміжжя, її почали відправляти на прийоми до багатьох домів, де захоплювалися її грою на фортепіано та вишуканими манерами. Вона сиділа, оточена холодною стіною своїх чеснот, і чекала, коли якийсь кавалер наважиться запропонувати їй блискуче життя. Але всі молоді чоловіки, яких вона зустрічала, були посередніми, тож вона ніяк їх не заохочувала, а свої романтичні пориви тамувала, нишком з’їдаючи чимало рахат-лукуму. Так чи так, а коли вона майже дійшла до межі, й подруги почали плескати про неї язиками, вона всім затулила рота, вийшовши заміж за містера Кірні, шевця з Ормонд Квей.
Він був набагато старшим за неї. Його слова, завжди глибокодумні, застрягали у пишній коричневій бороді. За рік подружнього життя місіс Кірні усвідомила, що такий чоловік набагато вигідніший за будь-якого романтика, та все ж ніколи не полишала своїх романтичних ідей. Він не пив, був ощадливим і набожним; ходив причащатися кожної першої п’ятниці місяця, іноді з нею, та частіше сам. Її віра теж не слабшала, і вона була йому хорошою дружиною. На прийомі в чужому домі, тільки-но вона ледь помітно вела бровою, як він одразу ж підводився і прощався, а коли його турбував кашель, вона вкривала йому ноги стьобаною ковдрою і готувала міцний ромовий пунш. Він, зі свого боку, був взірцевим батьком. Вносячи щотижня невелику суму в банк, він міг бути певен, що в обох доньок буде по сотні фунтів приданого, коли їм виповниться двадцять чотири роки. Старшу доньку Кетлін відправив до хорошої монастирської школи, де вона вивчала французьку та музику, після чого оплатив її навчання в Академії[103]. Кожного року в червні місіс Кірні мала нагоду похвалитися комусь із друзів:
— Мій любий чоловік відправляє нас на кілька тижнів у Скерріс.