А як не в Скерріс, то у Говт чи у Ґрейстоунз[104].
Коли почало набирати обертів ірландське Відродження, місіс Кірні вирішила скористатися іменем своєї доньки[105] і найняла додому вчителя ірландської. Кетлін із сестрою слали друзям листівки з ірландською тематикою, а ті надсилали листівки з ірландською тематикою у відповідь. В особливі неділі, коли містер Кірні відвідував із сім’єю кафедральну церкву, на розі Кетедрал-стрит збиралася невеличка група людей. Усі вони були друзями сімейства Кірні — друзі-музиканти чи друзі-націоналісти; перебравши всі плітки, до найдрібніших, вони разом тиснули одне одному руки, сміючись з такої кількості схрещених рук, і прощалися одне з одним ірландською. Невдовзі ім’я міс Кетлін Кірні все частіше зринало у людей на вустах. Казали, що вона має хист до музики, що вона дуже гарна дівчина і до того ж прихильниця руху за відродження мови. Місіс Кірні це неабияк тішило. Тому вона не здивувалася, коли одного дня містер Гологен прийшов і запропонував її дочці виступити акомпаніатором на серії чотирьох великих концертів, які його товариство збиралося влаштувати в філармонії «Ентьєнт»[106].
Вона провела його до вітальні, всадовила, принесла графин і срібну вазу з печивом. Жваво поринула в обговорення деталей справи, радила та відмовляла, і, врешті-решт, контракт було укладено: Кетлін мала отримати вісім гіней за свої акомпаніаторські послуги на чотирьох великих концертах.
Позаяк містер Гологен був новачком у таких делікатних справах, як формування афіш та упорядкування програми, місіс Кірні допомогла йому. Вона на цьому розумілася. Вона знала, яких музикантів треба виділяти великими літерами, а яких друкувати меншим шрифтом. Вона знала, що перший тенор не погодиться виходити після комічної сценки містера Міда. А щоб глядачам не набридала одноманітність, вона розставила непевні номери між популярною класикою. Містер Гологен щодня просив про зустріч, аби спитати її поради з того чи того питання. Вона була незмінно привітною та готовою допомогти — він почувався дуже затишно. Підсувала до нього графин зі словами:
— Пригощайтесь, містере Галоген!
І поки він пригощався, казала:
— Не хвилюйтесь! Не треба хвилюватися!
Усе йшло як по маслу. Місіс Кірні придбала трохи тонкого рожевого атласу в Брауна Томаса, аби прикрасити спереду сукню Кетлін. Це влетіло їй у копієчку, та бувають випадки, коли такі витрати виправдані. Вона взяла з десяток квитків на фінальний концерт по два шилінги та розіслала тим із друзів, хто інакше міг не прийти. Вона ні про що не забула і, завдяки їй, все, що слід було зробити, було зроблено.
Концерти мали відбутися в середу, четвер, п’ятницю та суботу. Коли місіс Кірні у середу ввечері прибула з дочкою до філармонії «Ентьєнт», побачене їй не сподобалось. Кілька молодиків із синіми значками на піджаках били байдики у вестибюлі; жоден з них не вдягнув вечірнього костюма. Вони з донькою пройшли повз, і швидкий погляд крізь відчинені двері концертної зали розкрив їй причину байдикування. Спочатку вона подумала, що прийшла надто рано. Ні, було за двадцять восьма.
У гардеробній за сценою її відрекомендували секретарю товариства, містерові Фіцпатрику. Вона посміхнулася та потиснула йому руку. Це був невисокий чоловік з білим невиразним обличчям. Вона помітила, що його легкий коричневий капелюх недбало зсунутий набакир, і що говорив він теж невиразно. У руці тримав програмку, і під час бесіди зжував один її кінець, перетворивши його на вологий м’якуш. Здавалось, він не дуже переймається невдачами. Містер Галоген заходив до гардеробної кожні кілька хвилин, сповіщаючи останні новини з каси. Музиканти нервово перемовлялися, раз у раз кидаючи погляд у дзеркало і скручуючи та розкручуючи папери з нотами. Коли на годиннику було вже майже о пів на дев’яту, групка глядачів у залі почала вимагати розваг. Вийшов містер Фіцпатрик, байдуже всміхнувся аудиторії і сказав:
— Що ж, леді та джентльмени, гадаю, час розпочинати бал.
Місіс Кірні нагородила його за останнє зібгане слово швидким презирливим поглядом, після чого підбадьорливо спитала в доньки:
— Готова, люба?
Дочекавшись слушної нагоди, вона підкликала містера Гологена та попросила пояснити, що це все означає. Містер Галоген не знав, що це все означало. Він сказав, що комітет помилився, призначивши аж чотири концерти: чотирьох було забагато.
— А артисти! — промовила місіс Кірні.— Звісно, вони стараються, та, насправді, вони просто бездарні.
Містер Галоген погодився, що артисти нездібні, але комітет, сказав він, вирішив провести перші три концерти з тим, що є, а найкращі номери припасти на суботній вечір. Місіс Кірні нічого на це не відповіла, але, споглядаючи, як посередні виконавці змінюють одне одного на сцені, а людей в залі все меншає й меншає, вона почала жалкувати, що стільки вклала в такий концерт. Їй багато чого не подобалося в самій організації, а байдужа посмішка містера Фіцпатрика невимовно дратувала. Все ж, вона змовчала і чекала, як усе закінчиться. Концерт завершився майже о десятій, і всі швидко розійшлись по домівках.
Концерт в четвер увечері зібрав трохи більше слухачів, та місіс Кірні одразу ж зрозуміла, що зала наповнена глядачами з безкоштовними запрошеннями. Публіка поводила себе нахабно, так, ніби це був не концерт, а звичайна репетиція. Містера Фіцпатрика, здавалося, усе влаштовувало, він навряд чи розумів, що його поведінка бісила місіс Кірні. Він стояв біля куліс, час від часу вистромлюючи голову і пересміюючись з двома своїми друзями, які сиділи в кутку на балконі. Того вечора місіс Кірні дізналася, що концерт у п’ятницю скасували і що комітет готовий гори звернути, аби лиш зібрати в суботу повний зал. Почувши таке, вона розшукала містера Гологена. Знайшла його, коли той поспіхом шкутильгав зі склянкою лимонаду для однієї юної леді, і спитала, чи це правда. Так, це була правда.
— Але, звичайно ж, це не змінює умов контракту,— сказала вона.— У контракті зазначено чотири концерти.
Було видно, що містер Гологен дуже поспішає; він порадив обговорити деталі з містером Фіцпатриком. Місіс Кірні стривожилась. Вона відкликала містера Фіцпатрика від його куліс і зауважила, що її дочка підписала контракт на чотири концерти і що, звісно ж, за умовами контракту вона має отримати повну суму, незалежно від того, дасть товариство чотири концерти чи ні. Містер Фіцпатрик, який не одразу докумекав, про що йдеться, здавалося, не міг вирішити цього питання і сказав, що винесе його на розгляд комітету. Злість місіс Кірні вилилась рум’янцем на щоках, і вона ледве втрималася, щоб не спитати: «І хто цей „комітет“, скажіть-но?»
Але вона розуміла, що жінці так не личить, тож змовчала.
У п’ятницю рано-вранці хлопчаків розіслали головними вулицями Дубліна з пачками рекламних листівок. У всіх вечірніх газетах з’явилися спеціальні оголошення, які нагадували шанувальникам музики про свято, що чекало на них наступного вечора. Місіс Кірні трохи заспокоїлась, та все ж вирішила поділитися з чоловіком частиною своїх підозр. Він уважно її вислухав і сказав, що, мабуть-таки, буде ліпше, якщо в суботу ввечері він піде з нею. Вона погодилась. Поважала свого чоловіка так само, як поважала Головне поштове відділення — як щось велике, безпечне та незмінне, і хоч розуміла, що талантами він дещо обділений, та цінувала його за абстрактну цінність чоловічих чеснот. Вона зраділа його пропозиції приєднатись. Прокручувала в голові свої плани.
Настав вечір головного концерту. Місіс Кірні з чоловіком та донькою прибули до філармонії «Ентьєнт» за сорок п’ять хвилин до початку виступу. Того вечора, як на зло, дощило. Місіс Кірні довірила доньчине вбрання й ноти чоловікові, а сама пішла шукати містера Гологена та містера Фіцпатрика по всіх закутках. Знайти нікого не вдалося. Вона спитала розпорядників, чи є в залі хтось із членів комітету; добряче намучившись, розпорядник таки привів маленьку пані на ймення Міс Бейрн, якій місіс Кірні пояснила, що бажає бачити когось із секретарів. Міс Бейрн чекала на них з хвилини на хвилину і спитала, чи може сама чимось допомогти. Місіс Керні уважно подивилася на вираз наївного ентузіазму на підстаркуватому обличчі й відповіла:
105
106