— Ні, дякую.
Маленька пані сподівалася, що зал буде повний. Вона вдивлялася в дощ, аж доки смуток вологої вулиці не стер усю наївність та ентузіазм з її підстаркуватого лиця. Тоді вона тихо зітхнула і мовила:
— Що ж, гаразд! Ми зробили все, що було нам під силу, Бог свідок.
Місіс Кірні довелося повернутися до гардеробної.
З’їжджались артисти. Бас та другий тенор уже прибули. Бас, містер Даґґен, був струнким молодим чоловіком з ріденькими чорними вусами. Він був сином швейцара з місцевої контори і в дитинстві затягував довгі басові ноти в лункому коридорі. Почавши з таких скромних досягнень, він розвивався, аж доки не став першокласним артистом. Виступав навіть у великій опері. Одного вечора, коли оперний співак захворів, він виконав роль короля в опері «Марітана» в Королівському театрі. Він співав дуже пристрасно й голосно, і гальорка тепло нагородила його оплесками; та, на жаль, він зіпсував гарне враження, раз чи два нерозсудливо витерши носа рукою в рукавичці. Він був невибагливим і малослівним. Казав «се», а не «це» так тихо, що ніхто й не помічав, і він ніколи не пив нічого міцнішого за молоко, так беріг голос. Містер Белл, другий тенор, був маленьким світловолосим чоловічком, який щороку змагався за нагороду на «Фестивалі Музики»[107]. З четвертої спроби таки отримав бронзову медаль. Він надто багато нервувався і надто багато заздрив іншим тенорам, і свою нервову заздрість ховав за надмірною дружелюбністю. Він вважав дотепним бідкатися усім, яке це тяжке випробування — виступати на концерті. Тому, помітивши містера Даґґена, він підійшов і спитав:
— Теж виступатимете?
— Так,— відповів містер Даґґен.
Містер Белл посміявся зі свого товариша у нещасті, простягнув руку й сказав:
— Тисну руку!
Місіс Кірні минула цих двох молодих чоловіків і пішла до куліс поглянути на публіку. Зал швидко заповнювався, ширився приємний гомін. Вона повернулася і поговорила з чоловіком наодинці. Можна було зрозуміти, що бесіда стосується Кетлін, бо вони часто на неї зиркали, поки та розмовляла зі своєю подругою-націоналісткою міс Гілі, контральто. Самотня незнайомка з блідим обличчям перетнула кімнату. За нею простежили напружені жіночі погляди, зосереджені на вицвілій синій сукні, напнутій на худорляве тіло. Хтось сказав, що це мадам Ґлінн, сопрано.
— Цікаво, де вони її відкопали,— буркнула місіс Кінлі.— Впевнена, що ніколи про неї не чула.
Міс Гілі вимушено всміхнулася. Цієї миті до гардеробної зашкутильгав містер Гологен, і дві молоді леді спитали в нього, що то за жінка. Містер Гологен відповів, що це мадам Ґлінн з Лондона. Мадам Ґлінн стала в кутку кімнати, міцно тримаючи перед собою ноти і час від часу перелякано озираючись. Тінь приховала недоліки вицвілої сукні, та при цьому мстиво підкреслила впадинку над її ключицею. Шум із залу став гучнішим. Перший тенор та баритон приїхали разом. Обоє добре вбрані, гладкі й самовдоволені, вони внесли в компанію дух достатку.
Місіс Кінлі підвела до них свою доньку і мило заговорила. Вона хотіла скласти приємне враження, та, намагаючись бути люб’язною, не зводила очей з містера Гологена і його кульгавих обхідних маршрутів. За першої нагоди вона вибачилась і поспішила за ним.
— Містере Гологен, мені потрібно з вами хвилинку поговорити.
Вони пройшли в безлюдну частину коридору. Місіс Кірні спитала, коли її доньці заплатять. Містер Гологен відповів, що цим відає містер Фіцпатрик. Місіс Кірні сказала, що нічого не знає ні про якого містера Фіцпатрика. Її донька підписала контракт на вісім гіней, і ці гроші їй мають заплатити. Містер Гологен відповів, що це його не стосується.
— Як це, не стосується? — спитала місіс Кірні.— Хіба не ви принесли їй контракт? У будь-якому разі, якщо це вас не стосується, це стосується мене, і я маю намір отримати ці гроші.
— Краще вам поговорити з містером Фіцпатриком,— сухо відказав містер Гологен.
— Я нічого не знаю ні про якого містера Фіцпатрика,— повторила місіс Кірні.— У мене є контракт, і я потурбуюся про те, щоб його умови було виконано.
Коли вона повернулася до гардеробної, її щоки злегка залилися рум’янцем. У кімнаті кипіло життя. Двоє чоловіків у верхньому одязі захопили камін і фамільярно балакали з міс Гілі та баритоном. Це були репортер із «Фріменз Джорнал» та містер О’Медден Бьорк. Журналіст прийшов повідомити, що не зможе дочекатися концерту, оскільки має написати про лекцію, яку читатиме американський священик в «Меншн-гаузі».
Він сказав, що йому залишать звіт у конторі «Фріменз Джорнал», і він подбає, аби його надрукували. Це був сивий чоловік з приємними манерами та голосом, який викликав довіру. В руці він тримав згаслу сигару, й аромат сигарного диму висів біля нього в повітрі. Він не збирався затримуватися ні на секунду, бо концерти й артисти викликали в нього нудьгу, та все стовбичив, спершись об стіну каміна. Міс Гілі стояла перед ним, говорила й сміялася. Він був надто старим, щоб запідозрити в її люб’язності той самий мотив, але надто молодий духом, щоби не скористатися цим приємним моментом. Тепло, аромат, колір її тіла вабили його відчуття. Він насолоджувався усвідомленням того, що груди, які повільно підіймалися й спадали на його очах, в ту мить підіймалися й спадали для нього, що її сміх, її аромат і її норовливі погляди призначалися йому. Коли часу залишатись уже не було, він засмучено з нею попрощався.
— О’Медден Бьорк напише звіт,— пояснив він містерові Галогену,— і я подбаю, щоби його надрукували.
— Дуже вам дякую, містере Гендрик,— сказав містер Гологен, — упевнений, ви про все подбаєте. Що ж, може, вип’єте чогось, перш ніж йти?
— Я не проти,— відповів містер Гендрик.
Двоє чоловіків пройшли звивистими коридорами та піднялися темними сходами до віддаленої кімнати, де один із розпорядників відкорковував пляшки для кількох джентльменів. Одним із цих джентльменів був містер О’Медден Бьорк, який знайшов цю кімнату інстинктивно. Він був чемним літнім чоловіком, який, коли не йшов, то спирав своє імпозантне тіло на шовкову парасолю. Його пишномовне західне ім’я слугувало моральною парасолею, на яку він спирав свої неабиякі фінансові проблеми. Його дуже шанували.
Поки містер Гологен розважав репортера з «Фріменз Джорнал», місіс Кірні розмовляла з чоловіком настільки жваво, що йому довелося попросити її говорити тихіше. Діалоги решти людей в гардеробній стали напруженими. Містер Белл, перший у програмі, стояв напоготові з нотами в руках, але акомпаніаторка не з’являлась. Щось точно було не так. Містер Кірні дивився просто перед собою, погладжуючи бороду, поки місіс Кірні щось шепотіла Кетлін на вухо з приглушеною виразністю. Із залу почулись підбадьорливі звуки, оплески та тупання ногами. Перший тенор і баритон стояли разом з міс Гілі, спокійно чекаючи, але містер Белл не знаходив собі місця від нервування, адже боявся, що публіка вирішить, ніби він просто спізнився.
Містер Гологен та містер О’Медден Бьорк зайшли до гардеробної. За мить містер Гологен зрозумів, що нічого не відбувається. Він підійшов до місіс Кірні і серйозно з нею заговорив. Поки вони розмовляли, шум із залу ставав усе гучнішим. Містер Гологен весь почервонів та розхвилювався. Він говорив багато, а місіс Кірні почасти коротко відповідала:
— Вона не вийде. Їй мають заплатити її вісім гіней.
Містер Гологен безнадійно вказав на зал, де гупала й плескала публіка. Він звернувся до містера Кірні та Кетлін. Але містер Кінлі продовжував погладжувати бороду, а Кетлін дивилась під ноги, рухаючи кінчиком свого черевика: це була не її вина. Місіс Кірні повторювала:
— Вона не вийде, якщо не отримає своїх грошей.
Після короткої суперечки містер Гологен спішно викульгав за двері. В кімнаті запала тиша. І коли напруження від мовчанки стало майже нестерпним, міс Гілі звернулась до баритона:
— Ви бачили цього тижня виступ місіс Пет Кембелл?
Баритон виступу не бачив, але чув, що все пройшло чудово. На цьому розмова закінчилась. Перший тенор похилив голову та почав рахувати ланки на золотому ланцюжку, який висів у нього на поясі, всміхаючись і мугикаючи різні мелодії, спостерігаючи, який ефект це матиме на лобові пазухи. Час від часу всі кидали короткий погляд на місіс Кірні.