І тільки-но шум публіки переріс в обурення, як в гардеробну заскочив містер Фіцпатрик, а слідом за ним і містер Гологен, геть захеканий. Оплески й гупання ногами в залі супроводжувалися свистом. Містер Фіцпатрик тримав у руці кілька банкнот. Він відрахував місіс Кірні чотири і запевнив, що решту вона отримає під час антракту. Місіс Кірні сказала:
— Тут на чотири шилінги менше.
Але Кетлін підібрала спідницю і звернулася до першого артиста, який тремтів, мов тополя на вітрі: «Виходьте, містере Белл». Співак та акомпаніаторка вийшли на сцену разом. Шум у залі поступово стих. Декілька секунд паузи, і линули звуки фортепіано.
Перша частина концерту пройшла вкрай успішно, за винятком виступу мадам Ґлінн. Бідна жінка проспівала «Кілларні»[108] безтілесим надсадним голосом, з усіма старомодними особливостями інтонації та вимови, які, на її думку, надавали співу витонченості. Вона мала такий вигляд, наче воскресла зі старої костюмерної, і бідніші прошарки публіки потішалися з її високих плаксивих нот. Але перший тенор і контральто заспокоїли зал. Кетлін зіграла підбірку ірландських мелодій і отримала щедру порцію аплодисментів. Перша частина завершилася натхненною патріотичною декламацією від молодої леді, яка влаштовувала аматорські театральні постановки. Залунали заслужені оплески; після закінчення люди пішли на перерву задоволені.
Увесь цей час гардеробна нагадувала повний хвилювання вулик. В одному кутку стояли містер Гологен, містер Фіцпатрик, міс Бейрн, два розпорядники, баритон, бас та містер О’Медден Бьорк. Містер О’Медден Бьорк сказав, що це була найганебніша сцена, яку він коли-небудь бачив. Після цього музичній кар’єрі міс Кетлін Кірні в Дубліні кінець, сказав він. Баритона спитали, як він ставиться до поведінки місіс Кірні. Він вирішив не втручатися. Йому заплатили його гроші, і він ні з ким не хотів лаятися. З іншого боку, сказав він, місіс Кірні могла би подумати і про решту артистів. Розпорядники та секретарі гаряче обговорювали, що ж робити, коли настане антракт.
— Я погоджуюся з міс Бейрн,— сказав О’Медден Бьорк.— Нічого їй не платіть.
В іншому кутку кімнати стояли місіс Кірні з чоловіком, містер Белл, міс Гілі та молода леді, яка мала продекламувати патріотичний твір. Місіс Кірні сказала, що комітет вчинив ганебно. Вона не пожалкувала ні грошей, ні нервів, і ось так вони їй віддячили.
Вони гадали, що матимуть справу із самою лиш дівчиною, тому можна буде обійтися з нею, як заманеться. Та вона доведе їм, що вони помилились. Вони б не ставилися до неї так принизливо, якби вона була чоловіком. Та вона переконається, що права її доньки не порушені: її не надуриш. Якщо їй не заплатять усе до останнього фартинга, вона весь Дублін на вуха поставить. Звісно ж, їй було шкода, що так вийшло з артистами. Та що вона мала робити? Вона звернулася до другого тенора, який погоджувався, що з нею повелися негарно. Потім звернулася до міс Гілі. Міс Гілі хотіла приєднатися до іншої групи, але це було б не чемно, бо вона товаришувала з Кетлін і сімейство Кірні часто запрошувало її до себе в гості.
Як тільки закінчилася перша частина, містер Фіцпатрик і містер Гологен підійшли до місіс Кірні і повідомили, що решту грошей, чотири гінеї, вона отримає після наради комітету наступного четверга, і, якщо її дочка не відіграє другої частини концерту, комітет розцінить це як порушення контракту і взагалі нічого не виплатить.
— Я не домовлялася ні з яким комітетом,— гнівно мовила місіс Кірні.— У моєї дочки є договір. Вона отримає чотири фунти вісім шилінгів на руки, або ж ноги її не буде на тій сцені.
— Ви мене розчаровуєте, місіс Кірні,— сказав містер Гологен.— Ніколи не думав, що ви здатні так із нами вчинити.
— А як ви вчинили зі мною? — запитала місіс Кірні.
Її обличчя залилося кольором гніву, і здавалося, вона готова накинутись на когось з кулаками.
— Я лиш прагну, щоб мої права не порушували,— сказала вона.
— Треба ж мати хоч якесь почуття пристойності,— обурився містер Гологен.
— Та що ви кажете!.. Я питаю, коли моїй доньці заплатять, але точної відповіді не отримую.
Вона презирливо підняла голову та чванливо мовила:
— «Поговоріть із секретарем. Це не моя справа. Я такий-сякий, ні чорта не роблю, нічого не знаю».
— Я вважав вас за леді,— відрубав містер Гологен, різко її полишивши.
Після такої поведінки місіс Кірні проклинали з усіх боків: кожен розхвалював те, що зробив комітет. Вона стояла біля дверей, ошаліла від люті, сперечалася з чоловіком та донькою, жваво жестикулюючи. Вона чекала, доки почнеться друга частина концерту, сподіваючись, що до неї підійде хтось із секретарів. Але міс Гілі чемно погодилась підіграти для кількох артистів. Місіс Кірні довелося відійти, щоб на сцену вийшли баритон та його акомпаніаторка. Якусь мить вона стояла, не рухаючись, немов розлючена кам’яна баба і, зачувши перші ноти пісні, схопила пальто своєї доньки та гукнула чоловікові:
— Впіймай нам кеб!
Він одразу ж вийшов. Місіс Кірні допомогла доньці одягнути пальто й пішла услід за чоловіком. Проходячи повз двері, вона зупинилася і поглянула містеру Гологену в очі.
— Я з вами ще не закінчила,— сказала вона.
— Зате я з вами закінчив,— відказав містер Гологен.
Кетлін смиренно пройшла за матір’ю. Містер Гологен почав ходити по кімнаті, намагаючись заспокоїтись, бо геть розчервонівся.
— А ніби мила пані,— казав він.— Це ж треба таке, ніби мила пані!
— Ти правильно вчинив, Гологене,— схвально відреагував містер О’Медден Бьорк, спершись на свою парасолю.
Божа милість
Двоє джентльменів, які щойно вийшли зі вбиральні, спробували його підняти, та він був зовсім безпорадний. Лежав, скрутившись біля підніжжя сходів, з яких упав. Їм вдалося його перевернути. Капелюх відкотився на кілька ярдів, а одяг був вимащений багном і брудом з підлоги, на якій простягнувся, обличчям донизу. Його очі були заплющені, він хропів у ніс. Тонка цівка крові стікала з кутика його рота.
Ці двоє джентльменів і один з офіціантів винесли його сходами нагору і поклали на підлозі бару. За дві хвилини його колом обступили чоловіки. Бармен спитав усіх, хто він такий і з ким прийшов. Ніхто не знав, та офіціант сказав, що налив цьому джентльменові маленьку порцію рому.
— Він був сам? — запитав бармен.
— Ні, сер. З ним були двоє джентльменів.
— І де ж вони?
Ніхто не знав, почулося:
— Дайте йому повітря. Він зімлів.
Коло роззяв розступилося і знову щільно зімкнулося. Темна калюжа крові розплилася на кахляній підлозі біля чоловікової голови. Бармен, стривожений сірим кольором його обличчя, послав за полісменом.
Йому розстебнули комір і послабили вузол краватки. Він на хвильку розплющив очі, зітхнув і знову заплющив їх. Один із джентльменів, які винесли його нагору, тримав у руці прим’ятий циліндр. Бармен іще раз запитав, чи хтось знає цього потерпілого і куди поділися його друзі. Двері бару відчинилися — увійшов кремезний констебль. Натовп, який сунув за ним провулком, скупчився за дверима, силкуючись зазирнути крізь скло.
Бармен відразу заходився оповідати, що знав. Констебль, молодий чоловік з грубими рисами на застиглому обличчі, слухав. Він повільно переводив погляд зліва направо, від бармена до чоловіка на підлозі, так, ніби боявся стати жертвою якогось обману. Він стягнув одну рукавицю, видобув маленький нотатник з-за пояса, лизнув кінчик олівця і приготувався записувати. Недовірливо запитав із провінційним акцентом:
— Хто цей чоловік? Його ім’я, адреса?
Молодик у велосипедному костюмі проштовхався крізь коло роззяв. Він рвучко опустився на коліна біля потерпілого і попросив води. Констебль також став навколішки, щоб допомогти. Молодий чоловік змив кров із рота потерпілого, а тоді попросив трохи бренді. Констебль владним тоном повторював наказ, аж поки офіціант не прибіг зі склянкою. Бренді залили чоловікові в горло. За кілька секунд він розплющив очі й роззирнувся. Поглянув на лиця довкола, а потім, зрозумівши, спробував звестися на ноги.