— З вами все гаразд? — запитав молодий чоловік у велосипедному костюмі.
— Ага, ’ічо ст’ашно’о,— сказав потерпілий, намагаючись устати.
Йому допомогли звестися. Бармен говорив щось про лікарню, збоку лунали поради. Потовчений циліндр нап’яли чоловікові на голову. Констебль запитав:
— Де ви живете?
Чоловік, не відповідаючи, підкручував кінчики своїх вусів. Він не сприймав серйозно цей нещасний випадок. «Нічого страшного, — сказав він, — усього лиш маленьке непорозуміння». Говорив дуже нерозбірливо.
— Де ви живете? — повторив констебль.
Чоловік попросив викликати йому кеб. Поки вони обговорювали це, із дальнього кінця бару підійшов високий, жвавий джентльмен зі світлим обличчям, вбраний у довге жовте вільне пальто. Побачивши це видовище, він гукнув:
— Агов, Томе, старий! Що трапилось?
— ’ічо ст’ашно’о,— сказав чоловік.
Новоприбулий огледів жалюгідну фігуру перед собою, а тоді розвернувся до констебля і мовив:
— Усе гаразд, констеблю. Я проведу його додому.
Констебль торкнувся свого шолома і відповів:
— Так, містере Пауер!
— Ходімо, Томе,— сказав містер Пауер, беручи приятеля за плече.— Кістки не зламані. Га? Можеш іти?
Молодик у велосипедному костюмі підхопив чоловіка попід другу руку, і натовп розступився.
— Як ти вскочив у таку халепу? — спитав містер Пауер.
— Джентльмен упав зі сходів,— пояснив молодий чоловік.
— Я ’уже в’ячни’ вам, се’, — сказав потерпілий.
— Нема за що.
— Мо’е по кел’шку?..
— Не зараз. Не зараз.
Троє чоловіків вийшли з бару, і натовп висипав крізь двері у провулок. Бармен повів констебля до сходів, щоб той міг проінспектувати місце нещасного випадку. Вони зійшлися на тому, що джентльмен, найімовірніше, втратив рівновагу. Клієнти повернулися до прилавка, а одному з офіціантів доручили прибрати сліди крові з підлоги.
Коли вони вийшли на Крафтон-стрит, містер Пауер свиснув екіпажу. Поранений чоловік знову сказав, як міг:
— Я в бо’гу пе’ед вами, се’. Спо’іваюся ми ще зуст’інемось. Мене звуть Ке’нан.
Шок і біль, що почав відчуватися, вже частково протверезили його.
— Пусте,— відказав молодик.
Вони потисли руки. Містера Кернана підняли в екіпаж, і, поки містер Пауер давав настанови візникові, він висловив свою подяку молодому чоловіку й пошкодував, що вони не можуть випити по чарці.
— Іншого разу,— запевнив молодик.
Екіпаж рушив у напрямку Вестморленд-стрит. Коли він проїжджав повз «Баласт-офіс», годинник показував пів на десяту. Пронизливий східний вітер нагнав їх, дуючи з гирла річки. Містер Кернан зіщулився від холоду. Його друг попросив розповісти, що трапилося.
— Не мо’у,— відповів той,— я’ик бо’ить.
— Покажи.
Він нахилився, щоб заглянути в рот містерові Кернану, проте не зміг нічого розгледіти. Чиркнув сірником, прикрив його зігнутими долонями, знову заглянув у покірно відкритий містером Кернаном рот. Хиткий хід екіпажу носив вогник сірника туди-сюди. Нижні зуби і ясна були вкриті згуслою кров’ю, а дрібний шматок язика, здається, відкушено. Сірник загас.
— Гидота,— скривився містер Пауер.
— А, ’іго ст’ашно’о,— сказав містер Кернан, закриваючи рот і натягуючи на шию комір свого брудного пальта.
Містер Кернан був комівояжером старої школи, вірив у почесність свого покликання. Він ніколи не бував у місті, не маючи на собі більш-менш пристойного циліндра і пари гетрів. Завдяки цим двом елементам одягу, казав він, завжди долаєш випробування. Він продовжував традицію свого Наполеона, великого Блеквайта, про якого часто розповідав байки і якого наслідував. За сучасних методів ведення справ він міг собі дозволити лишень невеличкий кабінет на Кроу-стрит, на вікні якого була виведена назва його фірми й адреса — Лондон, східно-центральний район. На камінній полиці його маленького кабінету вишикувався батальйон сірих банок чаю, а на столі перед вікном стояло чотири-п’ять порцелянових чашок, які зазвичай були наполовину заповнені чорною рідиною. З цих чашок містер Кернан пробував чай. Він набирав повний рот, полоскав його, промочував піднебіння, а тоді спльовував на камінну решітку. Потім робив паузу та виносив вердикт.
Містер Пауер, набагато молодший чоловік, працював у Королівській ірландській поліції в Дублінському замку. Крива його соціального підйому перетиналася із кривою падіння його приятеля, та падіння містера Кернана пом’якшувалося тим, що дехто з друзів, пам’ятаючи його на вершині успіху, все ще шанували його як особистість. Містер Пауер був одним із таких друзів. Через непевні борги про нього ходили легенди у його колах; він був люб’язним молодим чоловіком.
Машина зупинилася перед невеликим будинком на Ґласневін-роуд, і містерові Кернану допомогли зайти в дім. Дружина вклала його в ліжко, поки містер Пауер сидів унизу на кухні, розпитуючи дітей, до якої школи вони ходять і що саме вивчають. Діти — двоє дівчаток і хлопчик — зрозумівши, що батько безпорадний, а матері немає поруч, почали бешкетувати. Він нахмурив чоло, вражений їхніми манерами та мовою. Згодом до кухні увійшла місіс Кернан, вигукуючи: — Яка ганьба! Рано чи пізно він себе занапастить. Із самої п’ятниці пиячить.
Містер Пауер обережно пояснив їй, що він до цього не причетний, зовсім випадково натрапив на ту сцену. Місіс Кернан, пам’ятаючи всі випадки посередництва містера Пауера під час їхніх домашніх сварок, а ще багато маленьких, але своєчасних позик, мовила:
— О, вам не треба мені нічого пояснювати, містере Пауер. Я ж знаю, що ви його друг, не такий, як ті, з якими він вештається. Поки в нього є гроші у кишені, вони тільки й раді потримати його подалі від дружини і сім’ї. Гарні ж друзі! Хотіла б я знати, з ким він був сьогодні?
Містер Пауер похитав головою, та нічого не сказав.
— Мені дуже прикро,— продовжила вона,— що не маю чим пригостити вас. Але якщо заждете трохи, я пошлю до Фоґарті за рогом.
Містер Пауер підвівся.
— Ми чекали, що він прийде додому з грошима. Здається, він взагалі ніколи не думає, що в нього є дім.
— О, але тепер, місіс Кернан,— сказав містер Пауер,— ми змусимо його почати все наново. Я побалакаю з Мартіном. Він саме та людина. Ми заскочимо до вас днями і все обговоримо.
Вона провела його до дверей. Візник походжав туди-сюди тротуаром, розмахуючи руками, щоби зігрітися.
— Дуже мило з вашого боку привезти його додому,— сказала вона.
— Та пусте,— відказав містер Пауер.
Він піднявся в екіпаж. Від’їжджаючи, злегка і весело підняв капелюх.
— Ми зробимо з нього нову людину,— сказав він.— Добраніч, місіс Кернан.
Місіс Кернан спантеличено дивилася на екіпаж, аж поки той не зник із виду. Тоді вона відвела погляд, зайшла у будинок і витрусила чоловікові кишені.
Вона була жвавою, практичною жінкою середнього віку. Не так давно відсвяткувала своє срібне весілля і відновила близькість із чоловіком — провальсувала з ним під акомпанемент містера Пауера. Сватаючись до неї, містер Кернан видався їй галантним кавалером; вона й досі мчала до дверей каплиці, коли оголошували весілля, і, дивлячись на молодят, з насолодою пригадувала, як сама колись виходила із церкви Морської Зорі у Сендімаунті, спираючись на руку веселого, вгодованого чоловіка, вишукано вбраного у сюртук і штани лавандового кольору, який граційно тримав циліндр. За три тижні подружнє життя здалося їй нудним, а пізніше, коли починало видаватися нестерпним, вона стала матір’ю. Роль матері не становила для неї непереборних труднощів, і протягом двадцяти п’яти років вона спритно утримувала будинок на догоду своєму чоловікові. Двоє її старших синів вибилися в люди. Один служив підмайстром у драпірувальника в Ґлазґо, а інший — клерком у торговця чаєм в Белфасті. Вони були гарними синами, регулярно писали, а іноді навіть надсилали додому гроші. Решта дітей все ще навчалась у школі.
Наступного дня містер Кернан надіслав листа у свою контору і залишився в ліжку. Вона зробила йому міцний бульйон і добряче вилаяла. Звикла до його частих загулів, покірно лікувала його, коли він хворів, і завжди намагалася нагодувати сніданком. Бували й гірші чоловіки. Відколи хлопці виросли, він ніколи не лютував, і вона знала, що ладен дійти до кінця Томас-стрит і назад навіть заради невеликого замовлення.