Через два дні його прийшли навідати друзі. Вона завела їх до кімнати, де повітря було просякнуте його духом, і поставила їм стільці біля вогню. Язик містера Кернана, час від часу пронизував гострий біль, що робило його дратівливим удень, та зараз він був більш ввічливим. Він сів у ліжку, спершись на подушки, а рум’янець на його пухких щоках надав їм схожості з розігрітими жаринами. Він перепросив у гостей за гармидер, але заразом дивився на них дещо з погордою, зухвалим поглядом ветерана.
Він ще не усвідомлював, що став жертвою змови, у яку його друзі, містер Каннінгем, містер Маккой та містер Пауер, втаємничили місіс Кернан у вітальні. Ідея належала містерові Пауеру, та її вдосконалення довірили містерові Каннінгему. Містер Кернан походив із протестантського роду, та, хоча його й перехрестили у католицьку віру при одруженні, він не заглядав до церкви вже двадцять років. Ба більше, полюбляв пускати непрямі шпильки у бік католицизму.
Містер Каннінгем найліпше для цього підходив. Старший колега містера Пауера. Його сімейне життя було не надто щасливим. Люди дуже йому співчували, бо він одружився із непоказною жінкою, невиправною п’яницею. Він облаштовував їй будинок шість разів; і щоразу вона здавала меблі під заставу на його ім’я.
Усі поважали бідолашного Мартіна Каннінгема. Він був надзвичайно розсудливою людиною, впливовою і розумною. Його гостре розуміння людської натури, природна проникливість, вироблені тривалою роботою в поліційних судах, урівноважувалися короткочасними зануреннями у води загальної філософії. Він був ерудований. Його друзі цінували його судження і вважали, що його обличчя нагадувало Шекспірове.
Коли їй розкрили змову, місіс Кернан сказала:
— Покладаюся на вас, містере Каннінгем.
Після чверті сторіччя подружнього життя у неї залишилося дуже мало ілюзій. Релігія перетворилася для неї на звичку, до того ж вона підозрювала, що з такого віку, як у її чоловіка, не змінюються аж до самої смерті. У неї була спокуса вгледіти знак у тому нещасному випадку; якби вона не боялася видатися кровожерливою, то зауважила би джентльменам, що містер Кернан не надто би постраждав, коли б йому трохи вкоротило язика. Та зрештою, містер Каннінгем — тямуща людина; а релігія — то релігія. Це може спрацювати, принаймні не зашкодить. Її віра не була надмірною. Вона твердо вірила у Святе Серце як найкориснішу з усіх католицьких святинь і схвалювала причастя[109]. Її віра обмежувалася кухнею, але за потреби вона могла повірити у банші[110] так само щиро, як і в Святого Духа.
Джентльмени завели розмову про інцидент. Містер Каннінгем розповів, що йому відомий подібний випадок. Чоловік сімдесяти років відкусив шматок язика під час епілептичного нападу, але язик потім знову відріс, та так, що не було видно й сліду від укусу.
— Ну, мені не сімдесят,— озвався постраждалий.
— Хай Бог милує,— сказав містер Каннінгем.
— Вам більше не болить? — запитав містер Маккой.
Містер Маккой колись був доволі відомим тенором. Його дружина, сопрано, усе ще навчала дітей гри на фортепіано за невелику платню. Його лінія життя була не найкоротшою відстанню між двома точками, і у певні періоди йому доводилось крутитися. Він встиг побувати клерком на Мідлендській залізниці, рекламним агентом в «Айріш Таймс» і «Фріменз Джорнал»[111], посильним за дорученнями вугільної фірми, приватним детективом, клерком у конторі заступника шерифа, а нещодавно став секретарем міського коронера. Ця нова посада викликала в нього професійний інтерес до випадку з містером Кернаном.
— Болить? Не дуже,— відповів містер Кернан.— Але так нудить. Тягне блювати.
— Це через випивку,— твердо сказав містер Каннінгем.
— Ні,— заперечив містер Кернан.— Гадаю, то я застудився в диліжансі. Щось постійно збирається у горлі, мокротиння чи то...
— Слиз, — підказав містер Маккой.
— Воно все збирається ніби десь із низу горла, і нудить.
— Так, так,— сказав містер Маккой,— у грудній клітці.
Він поглянув дещо виклично на містера Каннінгема та містера Пауера. Містер Каннінгем рвучко кивнув головою, а містер Пауер мовив:
— Ну, добре те, що добре закінчується.
— Я в боргу перед тобою, старий,— сказав постраждалий.
Містер Пауер махнув рукою.
— А ті двоє жевжиків, з якими я був...
— А з ким ти був? — запитав містер Каннінгем.
— Та якийсь хлопчина. Не знаю його імені. Хай йому трясця, як же його звали? Такий низенький хлопчина із волоссям пісочного кольору...
— І хто ще?
— Гарфорд.
— Гм,— мовив містер Каннінгем.
Після ремарки містера Каннінгема запала тиша. Було відомо, що він має таємні джерела інформації. Зараз це гмикання мало моралізаторське підґрунтя. Містер Гарфорд деколи формував невеликий загін недільного пообіддя і вирушав із ним до передмістя, аби якнайшвидше дістатися якоїсь таверни на околиці й назватися чесним мандрівником[112]. Проте супутники часом косо дивилися на його походження. Він починав як скромний фінансист, позичаючи робітникам невеликі суми грошей під здирницькі відсотки. Згодом став партнером дуже товстого, приземкуватого джентльмена, містера Ґолдберга у «Банку позичок на Ліфі». Хоча з єврейства він перейняв лише моральний кодекс, друзі-католики, коли прямо чи опосередковано опинялися жертвами його поборів, злобливо казали, що він ірландський жид та невіглас, і що його син-ідіот — це Божа кара за лихварство. За інших обставин вони згадували його хороші риси.
— Цікаво, куди він пішов,— сказав містер Кернан.
Він волів не прояснювати деталей інциденту. Хотів, аби друзі вважали, ніби сталася якась помилка, що вони з містером Гарфордом загубили один одного. Його друзі, добре знаючи манери містера Гарфорда, коли той випивав, промовчали. Містер Пауер сказав іще раз:
— Добре те, що добре закінчується.
Містер Кернан відразу ж змінив тему.
— Це був достойний молодий хлопчина, медик,— почав він.— Завдяки йому...
— О, завдяки йому, — сказав містер Пауер,— ти зараз не в буцигарні.
— Так, так,— погодився містер Кернан, силкуючись згадати.— Тепер пригадую, що там був ще й полісмен. А він здавався таким достойним молодиком. Як це взагалі сталося?
— Сталося так, що ти перебрав, Томе,— серйозно мовив містер Каннінгем.
— Справедливо,— сказав містер Кернан так само серйозно.
— Гадаю, ти підкупив констебля, Джеку,— припустив містер Маккой.
Містерові Пауеру не сподобалося, що його назвали на ім’я, яке він отримав при хрещенні. Він не був пуританином, та не міг забути, як містер Маккой нещодавно вирушив у хрестовий похід у пошуках валіз і дорожніх сумок для уявної мандрівки на батьківщину місіс Маккой. Його обурювало не стільки те, що він став жертвою афери, а скільки брудні методи гри. Тож він відповів так, ніби питання поставив містер Кернан.
Його розповідь обурила містера Кернана. Він був надзвичайно свідомий своїх громадянських обов’язків, бажав жити зі своїм містом на умовах обопільно шанобливих і не терпів образливих закидів від тих, кого називав сільськими мужланами.
— За це ми платимо податки? — спитав він.— Щоби годувати й одягати неотесаних паскудників... бо ж хто вони ще.
Містер Каннінгем засміявся. Він був замковим чиновником лише в робочі години.
— А ким їм бути ще, Томе? — сказав він.
Він зімітував грубий, провінційний акцент і промовив командним тоном:
— Шістдесят п’ятий, лови капусту!
Усі засміялися. Містер Маккой, якому будь-що кортіло долучитися до розмови, удав, ніби раніше не чув тієї історії. Містер Каннінгем сказав:
— Кажуть, що в тій частині, куди беруть грізних сільських хлопаків, тих бовдурів, знаєте, муштрують. Сержант наказує їм вишикуватися в ряд навпроти стіни і взяти тарілки.
Він ілюстрував свою історію гротескними жестами.
109
111
Популярні ірландські газети протилежних політичних напрямків.
112
У часи Джойса щонеділі готелі та паби мали право продавати алкоголь лише у певні години, на мандрівників це правило не поширювалося. Мандрівниками вважали тих клієнтів, які могли довести, що подолали п’ять миль або більше.