— Жодних сумнівів щодо цього,— палко погодився містер Кернан.
Місіс Кернан підійшла до дверей спальні й оголосила:
— До тебе гість!
— Хто там?
— Містер Фоґарті.
— О, нехай заходить! Прошу!
На світло виринуло бліде овальне обличчя. Вигин його світлих вусів повторював контури світлих брів над очима з виразом приємного здивування. Містер Фоґарті був скромним бакалійником. Його справа із шинком у місті провалилася через те, що фінансове становище змусило його звертатися до сумнівних гуралень та броварень. Він відкрив маленьку крамницю на Ґласневін-роуд, де, як він собі лестив, завдяки своїм манерам здобуде прихильність домогосподарок району. Він тримався з певною грацією, хвалив дітлахів і чітко вимовляв слова. Був цілком культурною людиною.
Містер Фоґарті приніс із собою подарунок, півпінти особливого віскі. Він ввічливо поцікавився у містера Кернана про стан його здоров’я, поставив подарунок на стіл і приєднався до компанії. Містер Кернан оцінив подарунок, тим більше знаючи про невеликий борг перед містером Фоґарті за бакалію. Він сказав:
— Я не сумнівався в тобі, старий. Відкриєш, Джеку, гаразд?
Містер Пауер знову заопікувався ними. Склянки сполоснули і розлили п’ять маленьких порцій віскі. Це пожвавило розмову. Містер Фоґарті, сидячи на краєчку стільця, особливо зацікавився.
— Папа Лев ХІІІ,— сказав містер Каннінгем,— був одним зі світил епохи. Його великим задумом, знаєте, було об’єднати латинську та грецьку Церкви. Це була мета його життя.
— Я частенько чув, що він був одним із найбільших інтелектуалів Європи,— додав містер Пауер.— Крім того, звісно, що був Папою.
— Саме так, — погодився містер Каннінгем,— якщо не найбільшим інтелектуалом. Його девізом, ну знаєте, як Папи, було «Lux upon Lux» — «Світло на світлі».
— Ні, ні,— сказав містер Фоґарті завзято.— Тут ви помиляєтесь. Гадаю, то було «Lux in Tenebris» — «Світло у темряві».
— А, так,— сказав містер Маккой,— «Tenebrae».
— Але ж дозвольте,— ввічливо озвався містер Каннінгем,— там було «Lux upon Lux». А в Пія ІХ, його попередника, був девіз «Crux upon Crux» — тобто «Хрест на хресті» — щоби показати різницю між їхніми понтифікатами.
Зауваження прийняли. Містер Каннінгем продовжив.
— Папа Лев, знаєте, був великим дослідником і поетом.
— Він мав вольове обличчя,— сказав містер Кернан.
— Так,— погодився містер Каннінгем.— Він писав поезію латиною.
— Це правда? — спитав містер Фоґарті.
Містер Маккой вдоволено відпив своє віскі й багатозначно похитав головою, сказавши:
— Жодних жартів, можу заприсягтися.
— А ми такого не вчили, Томе,— мовив містер Пауер, п’ючи услід за містером Маккоєм, — коли ходили до дешевої школи за пенні на день.
— Не одна хороша людина ходила до такої школи з брикетом торфу під пахвою[114],— сказав повчально містер Кернан.— Стара система була найкращою: проста і чесна освіта. Без цих ваших сучасних витребеньок...
— І то правда,— погодився містер Пауер.
— Жодних надмірностей,— додав містер Фоґарті.
Він проголосив це й урочисто випив.
— Пам’ятаю, читав якось,— сказав містер Каннінгем,— що один із віршів Папи Лева був про винайдення фотографії — звісно ж, латиною.
— Про винайдення фотографії! — вигукнув містер Кернан.
— Так,— підтвердив містер Каннінгем.
Він також відпив зі своєї склянки.
— Ну, знаєте,— сказав містер Маккой,— хіба фотографія — це не чудово, якщо так подумати?
— Так,— мовив містер Пауер,— великі уми вміють бачити.
— Як сказано у поета: великі уми найближчі до безумства,— додав містер Фоґарті.
Містер Кернан, здавалося, чимось стривожився. Намагався пригадати, що каже протестантське богослів’я про суперечливі питання, і зрештою звернувся до містера Каннінгема.
— А скажи-но, Мартіне,— мовив він.— Хіба дехто з пап — звісно, не наш теперішній чи його попередник, а дехто зі старих пап — був не дуже... ну знаєте... достойним?
Запала тиша. Містер Каннінгем сказав:
— О, звісно, були й погані люди... Але найдивовижніше ось що. Жоден із них, навіть найбільший п’яниця чи... затятий негідник, жоден із них не зачитував ех cath edra[115] бодай слова єретичного вчення. Ну хіба це не вражає?
— Саме так,— підтвердив містер Кернан.
— Так, а все тому, що коли Папа говорить ех cathedra,— пояснив містер Фоґарті,— він непогрішний.
— Так,— сказав містер Каннінгем.
— О, мені відомо про непогрішність Папи. Пам’ятаю тоді я був молодим... Чи це було?..
Містер Фоґарті перебив. Він узяв пляшку і почастував усіх ще трошки. Містер Маккой, побачивши, що на повне коло не вистачить, заявив, що ще не закінчив першої. Інші запротестували для годиться й погодилися. Легка музика переливання віскі у склянки створювала приємну інтерлюдію.
— Що ти казав, Томе? — запитав містер Маккой.
— Папська непогрішність,— вів далі містер Каннінгем,— це була найкраща сторінка в історії Церкви.
— І як це було, Мартіне? — спитав містер Пауер.
Містер Каннінгем звів два товсті пальці.
— У священній колегії, ну знаєте, кардиналів і архиєпископів, було двоє людей, які виступали проти неї, тоді як решта була за. Увесь конклав, окрім цих двох, був одностайним. Ні! Їй бути!
— Ха! — вигукнув містер Маккой.
— І був там ще один німецький кардинал на ім’я Долінг... чи Довлінг... чи...
— Довлінг не був німцем, це точно,— засміявся містер Пауер.
— Тож був оцей великий німецький кардинал, хай як там його звуть, це один; а іншим був Джон Макгейл.
— Що? — вигукнув містер Кернан.— Це часом не Джон Туамський?
— Ти в цьому впевнений? — засумнівався містер Фоґарті.— Я думав, це був якийсь італієць чи американець.
— Джон Туамський,— повторив містер Каннінгем,— це був він.
Він випив, і решта джентльменів за ним. Потому він продовжив:
— Тож ось вони всі зібралися там, кардинали й архиєпископи з усіх кінців світу, і ті двоє — бійцівський пес із чортом — аж поки нарешті Папа не встав сам і не проголосив догму непогрішності Церкви з кафедри. У той самий момент Джон Макгейл, який все виступав проти неї, підвівся і вигукнув голосом лева: «Credo!»[116]
— Вірую! — сказав містер Фоґарті.
— Credo! — сказав містер Каннінгем.— Це засвідчило його віру. Він скорився, коли заговорив Папа.
— А що Довлінг? — спитав містер Маккой.
— Німецький кардинал не скорився. Пішов із церкви.
Слова містера Каннінгема створили в уяві слухачів величний образ Церкви. Його глибокий, хрипкий голос захопив їх, і те, як він проказував слова віри й покори. Місіс Кернан увійшла до кімнати, витираючи руки, і приєдналася до урочистої компанії. Вона не порушила тиші, тільки сперлася на бильце ліжка.
— Я якось бачив Джона Макгейла,— сказав містер Кернан,— і поки живу, ніколи цього не забуду.
Він повернувся до дружини, щоб вона підтвердила.
— Я ж часто тобі про це розповідав?
Місіс Кернан кивнула.
— Це було на відкритті статуї сера Джона Ґрея. Едмунд Дваєр Ґрей говорив щось, розпинаючись, а той старий стояв там, насуплений стариган, і дивився на нього з-під своїх кошлатих брів.
Містер Кернан насупив брови і, схиляючи голову, ніби розлючений бик, глянув на дружину.
— Боже! — вигукнув він, повертаючись до свого природного виразу обличчя,— я ніколи не бачив такого погляду в людини. Він ніби казав: «Я бачу тебе наскрізь». Мав око, як у того яструба.
— Жоден з Ґреїв ні на що не годився,— сказав містер Пауер.
Знову запала тиша. Містер Пауер повернувся до місіс Кернан і мовив із раптовою веселістю:
— Що ж, місіс Кернан, ми зробимо з вашого чоловіка гарного, святого, набожного і богобоязливого римського католика.
Він обвів рукою компанію.
— Ми всі разом будемо говіти і сповідатися у гріхах — Бог свідок, ми хочемо цього.
— Я не проти,— нервово усміхнувся містер Кернан.
114
У бідних сільських школах обігрівали торфом, тож кожен учень мав приносити із собою брикет для обігріву класу.
115