Місіс Кернан зметикувала, що розумно буде приховати своє задоволення. Тож мовила:
— Шкода тільки того бідолашного священика, якому доведеться слухати твої байки.
Вираз містера Кернана змінився.
— Якщо йому не сподобається,— сказав він різко,— то хай... робить, що хоче. Я просто розповім йому історію своїх поневірянь. Я не такий уже й поганий...
Містер Каннінгем хутко втрутився.
— Ми всі зречемося нечистого,— запевнив він,— не забудемо його діянь і викрутасів.
— Іди геть, сатано![117] — вигукнув містер Фоґарті, сміючись і дивлячись на інших.
Містер Пауер нічого не сказав. Він відчув цілковиту втрату верховенства. Та на його обличчі сяйнув радісний вираз.
— Все, що нам треба зробити,— сказав містер Каннінгем,— це стати із запаленими свічками в руках і відновити свої клятви, дані при хрещенні.
— О, не забудь свічку, Томе,— нагадав містер Маккой,— хоч би там що.
— Що? — спитав містер Кернан.— Я мушу мати свічку?
— О так,— підтвердив містер Каннінгем.
— Ні, трясця його матері,— голосно мовив містер Кернан,— тут я проведу межу. Я зроблю все, як слід. Я готовий прийти і сповідатися, і... все інше. Але... жодних свічок! Ні, хай йому трясця, я не потерплю свічок!
Він саркастично похитав головою.
— Тільки послухайте це! — вигукнула його дружина.
— Я не потерплю свічок,— сказав містер Кернан, свідомий того, що справив враження на свою аудиторію, і продовжив хитати головою з боку в бік.— Я не потерплю цих штучок із магічними ліхтариками.
Усі щиро засміялися.
— Ось вам гарний католик! — сказала його дружина.
— Жодних свічок! — повторив містер Кернан непохитно.— І на цьому все!
Нава єзуїтської церкви на Ґардинер-стрит була майже заповненою; та щохвилини крізь бічні двері заходили джентльмени і, за вказівкою прислужника, навшпиньки ішли проходами, поки не знаходили, де сісти. Усі джентльмени були гарно вбрані й охайні. Світло з церковних ламп падало на зібрання чорних костюмів та білих комірців, там і тут розбавлених твідами, на темні поцятковані колони із мармуру та похмурі полотна. Джентльмени сиділи на лавах, підсмикнувши штани й обачно відклавши свої капелюхи. Вони сиділи далеко позаду й покірно вдивлялись у віддалену цятку червоного світла, підвішену перед головним вівтарем.
На одній із лав біля кафедри примостилися містер Каннінгем та містер Кернан. На лаві позаду самотою сидів містер Маккой, а за ним — містер Пауер та містер Фоґарті. Містер Маккой безуспішно спробував знайти місце на лаві разом з іншими, а коли товариство розсілося у шаховому порядку, намагався відпускати комічні ремарки. Позаяк це було сприйнято не дуже добре, швидко вгамувався. І навіть він відчув благочестиву атмосферу та знайшов у собі відгук на релігійні понукання. Містер Каннінгем пошепки звернув увагу містера Кернана на містера Гарфорда, лихваря, який сидів неподалік, і на містера Феннінґа, секретаря виборчої комісії, який сидів під самою кафедрою поряд з новообраним членом ради. Праворуч сиділи старий Майкл Ґраймс, власник трьох ломбардів, і племінник Дена Гоґана, що мав от-от отримати роботу в секретаріаті міської ради. Далі попереду виднілися містер Гендрік, головний кореспондент «Фріменз Джорнал», і бідний О’Керол, давній друг містера Кернана, який колись був значною фігурою в торгівлі. Поступово, упізнаючи знайомі обличчя, містер Кернан став почуватися затишніше. Його капелюх, який підлатала дружина, спочивав у нього на колінах. Раз чи двічі він підсмикнув манжети однією рукою, делікатно, але міцно притримуючи іншою криси свого капелюха.
Кремезна фігура, верхня частина якої була задрапована стихарем, натужно сходила на кафедру. Водночас парафіяни звелися, видобули хустинки й обережно стали на них коліньми. Містер Кернан вчинив, як усі. Постать священика вже виднілася за кафедрою, дві-треті її об’єму, увінчані масивним червоним обличчям, виступали над поручнем.
Отець Пурдон став на коліна, повернувся до цятки червоного світла і, затуливши обличчя руками, помолився. Згодом відкрив своє обличчя і звівся. Віряни також звелися і знову сіли на лави. Містер Кернан поклав свій капелюх на його початкове місце на коліні й звернув уважне обличчя до проповідника. Проповідник продуманим жестом розвів кожен із широких рукавів свого стихаря й повільно огледів масу облич. Тоді мовив:
— Бо ж сини цього світу є мудрішими у своєму поколінні за синів світла. От тому й набуваєте друзів собі від багатства неправедного, щоб, коли ви помрете, воно прийняло вас до вічних осель [118].
Отець Пурдон упевнено виголошував текст. Це був один із найскладніших для правильної інтерпретації текстів у всьому Святому Письмі, як сказав він. Це був текст, який звичайному слухачеві міг би видатися не відповідним до величної моральності, яку проповідував Ісус Христос. Але, сказав він слухачам, текст видавався йому спеціально адаптованим для напучування тих, хто мав вести світське життя і хто хотів вести це життя не як звичайний обиватель. Це був текст для ділових людей і професіоналів. Ісус Христос, з його Божественним розумінням кожного закутку людської душі, знав, що не всі люди покликані до релігійного життя, що абсолютна більшість змушена жити у світі і до певної міри для світу: і тоді Він задумав дати їм напутнє слово, ставлячи перед ними як взірець релігійного життя тих самих поклонників Мамони, що з-поміж усіх людей були найменш старанними у справах релігійних.
Він сказав своїм слухачам, що не має на меті сьогодні страхати чи наполягати; він тут як світська людина, яка говорить із побратимами. Він прийшов поговорити з діловими людьми і розмовлятиме з ними у діловій манері. Якщо йому дозволять використати таку метафору, він є їхнім духовним бухгалтером; і він бажає, щоб усі і кожен з його слухачів відкрили свої книги, книги духовного життя, і подивилися, чи все в них сходиться із совістю.
Ісус Христос не був суворим бригадиром. Він розумів наші маленькі слабкості, розумів слабкість нашої бідної, ницої сутності, розумів спокуси цього життя. Усіх нас можуть долати і всіх нас час від часу долають спокуси; всі ми можемо мати і всі ми маємо свої слабкості. Але, сказав він, попросить своїх слухачів лише про одну річ. І це — бути щирими і мужніми з Богом. І якщо їхні рахунки в кожній графі сходяться, нехай скажуть: «Що ж, я перевірив свої рахунки. З ними все гаразд».
Але якщо у них трапляться якісь розбіжності, це також може статися, нехай визнають цю правду, хай будуть чесними і скажуть, як і личить чоловікові: «Що ж, я проглянув свої рахунки. Отут і тут вони не сходяться. Але, з Божою милістю, я виправлю все ось тут і тут. Я доведу свої рахунки до пуття».
Мертві
Лілі, донька сторожа, буквально збилася з ніг. Ледве встигала вона провести одного джентльмена до маленької комірчини позаду кабінету на першому поверсі й допомогти йому скинути пальто, як вхідний дзвінок знову хрипко дзенькав, і їй доводилося мчати через увесь коридор, аби впустити наступного гостя. Добре, що їй не треба обслуговувати ще й дам. Міс Кейт та міс Джулія подбали про це і перетворили ванну кімнату нагорі в дамську гардеробну. Міс Кейт і міс Джулія пліткували там, сміялися й метушилися, підходячи одна за одною до верхнього майданчика сходів, виглядаючи над поруччям і гукаючи до Лілі, аби спитати у неї, хто прийшов.
Це завжди була велика подія — щорічний танцювальний вечір у сестер Моркан. Туди приходили всі, хто їх знав: члени родини, давні друзі, учасники хору Джулії, учні Кейт, які вже достатньо підросли, і навіть деякі учні Мері Джейн. Ще не траплялося провалу. Протягом багатьох років вечір залишався неперевершеним, наскільки всі пам’ятали. Кейт і Джулія після смерті свого брата Пета покинули будинок на Стоуні Беттер і взяли з собою Мері Джейн, єдину племінницю, щоби вона жила з ними в темному, похмурому будинку на Ашерс Айленд, горішню частину якого вони винаймали у містера Фулгема, торговця зерном із першого поверху. Це сталося якраз добрих тридцять років тому. Мері Джейн, тоді маленька дівчинка в короткій сукенці, стала тепер головною опорою господарства, була органісткою на Геддінґтон-роуд. Вона закінчила Академію і щороку давала учнівські концерти в горішньому відділенні філармонії «Ентьєнт». Багато її учнів належало до сімей вищого класу з Кінґзтауна і Долкі-лайн. Хоч і старі, її тітки також робили свій внесок. Джулія, уже доволі сива, все ще була провідним сопрано в Адама з Євою[119], а Кейт, надто квола, аби кудись виходити, давала уроки музики для початківців на старому квадратному роялі у задній кімнаті. Лілі, донька сторожа, виконувала в них роботу покоївки. Нехай їхнє життя й було скромним, та вони дбали про добре харчування; усе найкраще: шматки філе, чай за три шилінги і добірний пляшковий міцний портер. Лілі рідко хибила з дорученнями, тож добре ладнала зі своїми трьома покровительками. Вони були трохи метушливі, та й по всьому. Єдине, чого не терпіли,— хамства.
118
Перефразований текст із Євангелія від Луки, розділ 16. За основу взято український переклад Івана Огієнка.