Звісно, цього вечора вони мали вагому причину метушитися. Уже було далеко по десятій — і жодних ознак Ґебріела з дружиною. До того ж вони страшенно боялися, що Фредді Малінс заявиться під мухою. Їм би нізащо в світі не хотілося, аби якийсь із учнів Мері Джейн побачив його напідпитку; а коли він бував таким, то ставав некерованим. Фредді Малінс завжди запізнювався, та вони не здогадувалися, що могло затримати Ґебріела: і саме це штовхало їх щодві хвилини до поруччя, аби спитати в Лілі, чи не прийшов, була, Ґебріел або Фредді.
— О, містере Конрой,— сказала Лілі Ґебріелові, відчинивши йому двері,— а міс Кейт із міс Джулією вже думали, ви ніколи не прийдете. Доброго вечора, місіс Конрой.
— Можу ручатися, що так і було,— сказав Ґебріел,— але вони забувають, що моїй дружині треба цілі три вбивчі години, аби вдягнутися.
Він став на килимок, зчищаючи сніг із калош, а тим часом Лілі повела його дружину до підніжжя сходів і погукала:
— Міс Кейт, тут місіс Конрой.
Кейт та Джулія відразу ж зашкандибали сходами донизу. Вони обидві поцілували дружину Ґебріела, сказали, що вона, певно, промерзла до кісток, і запитали, чи Ґебріел із нею.
— Ось тут я, вчасно, як та пошта, тітонько Кейт! Ідіть нагору. Я наздожену,— гукнув Ґебріел із темряви.
Він продовжив завзято відчищати свої ноги, поки три жінки, сміючись, пішли нагору до дамської гардеробної. Легкий сніг накидкою вкривав його пальто й утворював «шкарпетки» поверх його калош; а коли ґудзики зі скрипом ковзнули крізь збитий снігом ворс, зі складок пальта заструмувало холодне, свіже повітря.
— Знову сніжить, містере Конроу? — спитала Лілі.
Вона першою зайшла до комірчини, щоб допомогти йому скинути пальто. Ґебріел усміхнувся, коли вона вимовила у його прізвищі три склади, й кинув погляд на неї. Вона була стрункою дівчиною, все ще продовжувала рости, мала бліде лице й волосся кольору соломи. Газова лампа в коморі робила її ще блідішою. Ґебріел пам’ятав, як дитиною вона сиділа на нижній сходинці й няньчилась із ганчір’яною лялькою.
— Так, Лілі,— відповів,— гадаю, це на всю ніч.
Він поглянув на стелю комори, яка трусилася від тупотіння і шаркання ніг поверхом вище, хвильку послухав фортепіано, а тоді зиркнув на дівчину, яка обережно прилаштовувала його пальто на край полиці.
— А скажи-но мені, Лілі,— сказав він дружнім тоном,— ти все ще ходиш до школи?
— О ні, сер,— відказала вона.— Я закінчила школу десь рік із гаком тому.
— О, тоді,— провадив Ґебріел весело,— гадаю, якоїсь гарної днини ми прийдемо на весілля до тебе і твого молодого чоловіка, га?
Дівчина у відповідь глипнула на нього через плече і сказала з великою гіркотою:
— Чоловіки зараз такі, що їм аби помедословити та отримати щось від тебе.
Ґебріел зашарівся, ніби відчув, що припустився помилки, і, не дивлячись на неї, почав обстукувати свої калоші й завзято обмахувати рукавицею лаковані шкіряні туфлі.
Він був міцним, високим молодим чоловіком. Рум’янець на його щоках сягав аж ген до лоба, де розсіювався на кілька безформних блідо-червоних плям; на його безволосому обличчі мерехтіли поліровані лінзи та яскрава позолочена оправа окулярів, що заступали його делікатні, жваві очі. Лискуче чорне волосся було розділене посередині й зачесане за вуха довгою дугою, воно злегка кучерявилось у виїмці, залишеній капелюхом.
Напунцувавши черевики до блиску, він встав і обсмикнув жилет, аби той щільніше сидів на пухкому тілі. Тоді рвучко дістав з кишені монету.
— О, Лілі,— сказав він, впихаючи її дівчині до рук,— зараз же Різдвяна пора, еге ж? Просто... це тобі маленький...
Він притьмом заспішив до дверей.
— О ні, сер! — скрикнула дівчина, йдучи за ним.— Справді, сер, я не можу її прийняти.
— Різдвяна пора! Різдвяна пора! — сказав Ґебріел, біжучи до сходів мало не риссю і заперечно махаючи їй рукою.
Дівчина, побачивши, що він вже досягнув сходів, гукнула:
— Ну що ж, дякую, сер.
Він зачекав біля вітальні, поки скінчиться вальс, дослухаючись до шурхоту спідниць і шаркання ніг. Його збентежила несподівана й гірка відповідь дівчини. Вона нагнала на нього смуток, і він спробував розвіяти його, поправивши манжети і вузол краватки. Тоді дістав із кишені жилетки невеличкий папірець і проглянув тези для своєї промови. Він ще не вирішив стосовно рядків Роберта Браунінга[120], боявся, чи належно сприймуть їх слухачі. Краще взяти якісь упізнавані цитати з Шекспіра або з «Мелодій»[121]. Безтактне пристукування чоловічих каблуків і шаркання підошв нагадали йому, що рівень їхньої культури відрізняється від його. Він лише виставить себе на посміховисько, процитувавши їм поезію, якої вони не зрозуміють. Ще подумають, ніби хизується ліпшою освітою. Він зганьбиться із ними, як зганьбився із дівчиною в комірчині. Тоді він обрав недоречний тон. Уся та розмова була помилкою від самого початку й до кінця, цілковитим провалом.
Саме тоді з дамської гардеробної вийшли його тітки з дружиною. Його тітки були двома маленькими, скромно вбраними старенькими пані. Тітка Джулія на дюйм із чимось вищою. Мала попелясте волосся, зачесане на вуха, і таке саме попелясте, з темнішими тінями, велике мляве обличчя. Попри міцну статуру й пряму поставу, через повільний погляд і напіврозтулені губи створювала враження жінки, яка не знала, де вона і куди йде. Тітка Кейт була жвавішою. Її лице мало більш здоровий вигляд, ніж у сестри, та складалося з самих зморщок і складок, ніби зів’яле червоне яблуко, а її волосся, заплетене також по-старосвітськи, ще не втратило кольору стиглого горіха.
Вони обидві щиро поцілували Ґебріела. Він був їхнім улюбленим племінником, сином покійної старшої сестри Еллен, яка вийшла за Т. Дж. Конроя з Портів та доків[122].
— Ґрета каже, ви сьогодні не будете брати кеб до Монкс-тауна, Ґебріеле,— сказала тітка Кейт.
— Ні,— мовив Ґебріел, повертаючись до дружини,— нам вже досить і минулого року, правда ж? Хіба ви забули, тітонько Кейт, яку застуду схопила тоді Ґрета? Вікна кебу гриміли всю дорогу, а як ми проминули Мерріон, піднявся східний вітер. Веселенько було. Ґрета жахливо застудилася.
Тітка Кейт строго хмурилася і кивала головою після кожного слова.
— І то правда, Ґебріеле, і то правда,— сказала вона.— Ліпше перестрахуватися.
— Але Ґрета,— провадив Ґебріел,— пішла би додому пішки і в заметіль, тільки б їй дозволили.
Місіс Конрой засміялася.
— Не зважайте на нього, тітонько Кейт,— сказала вона.— Він надто усім переймається, каже Томові одягати ввечері оті зелені окуляри, змушує його вправлятися з гирями, силує Єву їсти вівсянку. Бідолашне дитя! А вона ж і дивитися на неї не може!.. О, та ви ніколи не вгадаєте, що він змушує мене вдягати тепер!
Вона дзвінко розсміялася й глипнула на чоловіка, чий піднесений і щасливий погляд блукав її сукнею, обличчям й волоссям. Дві тітоньки також сердечно засміялися, бо ж часто жартували з Ґебріелової надмірної турботи.
— Калоші! — сказала місіс Конрой.— Це з останнього. Тільки-но під ногами мокро, як я маю взувати калоші. Він навіть хотів, щоби я взула їх сьогодні, але я не стала. Наступним, що він мені купить, буде водолазний костюм.