Ґебріел не міг слухати, як Мері Джейн грала для принишклої вітальні свій академічний твір, з безліччю рулад і складних пасажів. Він любив музику, але в цьому творі, на його думку, геть не було мелодії, і він сумнівався, чи хтось з інших слухачів, які припрошували Мері Джейн зіграти, цю мелодію вчуває. Четверо молодиків, які прийшли з буфету постояти у дверях під звуки фортепіано, тихенько розбрелися парами за кілька хвилин. Єдиними, хто, здавалося, стежить за музикою, були сама Мері Джейн — її руки носилися уздовж клавіш або здіймалися над ними під час пауз, ніби у жриці в мить накладення прокляття — і тітка Кейт, яка стояла біля її ліктя, щоб перегортати ноти.
Ґебріел перевів погляд з підлоги, що мерехтіла від воску під світлом важкої люстри, до стіни над фортепіано. Там висіла картина зі сценою на балконі з «Ромео і Джульєтти», а біля неї інша з двома принцами, убитими в Тауері, яку тітка Джулія ще дівчиною вишила червоними, синіми й коричневими нитками. Ймовірно, у школі, до якої вони ходили в дитинстві, протягом року викладали таке рукоділля. Його мати на подарунок до дня народження пошила йому жилет із пурпурового попліну, оздоблений лисячими голівками, з коричневою атласною підкладкою і круглими ґудзиками кольору шовковиці. Дивно, що його мати не мала хисту до музики, дарма що тітка Кейт називала її мозком родини Морканів. Вони з Джулією завжди пишалися своєю серйозною і поважною сестрою. Її фотографія стояла перед великим дзеркалом. Вона тримала на колінах відкриту книгу і щось із неї показувала Костянтину, який, одягнений у костюм морячка, лежав біля її ніг. Розсудливо дбаючи, аби в сім’ї все було гідно, вона сама обрала імена синам. Завдяки їй Костянтин тепер старший вікарій у Балбріґені, а Ґебріел має ступінь у Королівському університеті. На його обличчя впала тінь, коли пригадав її затятий опір його одруженню. Деякі презирливі слова, які вона кидала, терзали його пам’ять дотепер; якось вона сказала про Ґрету, ніби та сільська кралечка, а це зовсім не так. Саме Ґрета гляділа її протягом останньої затяжної недуги у їхньому будинку в Монкстауні.
Він знав, що Мері Джейн мала б уже наближатися до закінчення свого твору, бо знову грала вступну мелодію з руладами після кожного такту, і поки він чекав завершення, обурення в його серці вщухло. Твір скінчився треллю високих октав і глибокою басовою октавою наприкінці. Бурхливі аплодисменти привітали Мері Джейн, поки вона, шаріючись і нервово згортаючи ноти, тікала з кімнати. Найенергійніші оплески линули від дверей, від тих чотирьох молодиків, що втекли до буфету на початку твору та повернулися, коли фортепіано змовкло.
Оголосили лансьє. Ґебріел виявився у парі з міс Айворс. Вона була щиросердою, говіркою молодою леді з веснянкуватим обличчям і виразними карими очима. Вона не носила суконь з глибоким декольте, навпавки, велика брошка з символом і девізом Ірландії скріплювала її комір.
Коли вони стали на свої місця, вона раптово сказала:
— Маємо дещо з вами прояснити.
— Зі мною? — спитав Ґебріел.
Вона серйозно кивнула головою.
— І що ж? — запитав Ґебріел, посміюючись із її серйозної манери.
— Хто такий Ґ.К.? — запитала міс Айворс, втупившись у нього.
Ґебріел залився рум’янцем і вже збирався насупити брови, ніби не розуміє, коли вона різко промовила:
— О, не вдавайте невинне ягня! Я тут дізналася, що ви пишете для «Дейлі Експрес». Невже вам не соромно?
— Чому це мені має бути соромно? — запитав Ґебріел, кліпаючи очима і намагаючись посміхнутися.
— Ну, мені за вас соромно,— щиро сказала міс Айворс.— Казати, що ви пишете для такої газети. Я й подумати не могла, що ви із західних бритів[124].
Ґебріел розгубився. Це правда, він щосереди писав літературний огляд у «Дейлі Експрес», за що йому платили п’ятнадцять шилінгів. Але це не робило із нього західного брита, ніскілечки. Книжки, які він отримував для огляду, були жаданими ледь не більше, ніж той мізерний чек. Йому подобалося торкатися обкладинок і перегортати сторінки щойно надрукованих книжок. Ледь не кожного дня, коли він закінчував викладати у коледжі, брів уздовж причалів до букіністів, до Гікі на Бачелорс-вок, до Веба чи Массі на Астон-квей, чи до О’Клогіссі у провулку. Він не знав, як реагувати на її закид. Хотів сказати, що література понад політикою. Вони були друзями вже багато років, і їхні кар’єри розвивалися паралельно: спершу в університеті, а тоді вже як викладачів; з нею він не міг наважитися на пишні фрази. Продовжував кліпати очима, намагався посміхнутися і недоладно промимрив, що не бачить нічого політичного у написанні оглядів книжок.
Коли настав час розійтися, він був усе ще приголомшений і неуважний. Міс Айворс тепло стиснула його руку і мовила м’яким, дружнім тоном:
— Звісно, я жартую. Нумо, розходимося.
Коли вони знову зійшлися, вона заговорила про «університетське питання»[125], і Ґербріелу стало вільніше. Її подруга показала його огляд віршів Браунінга. Саме так вона й розкрила цей секрет, але їй надзвичайно сподобався огляд. Тоді вона раптово мовила:
— О, містере Конрой, а ви цього літа поїдете на екскурсію на Аранські острови? Ми збираємося зупинитися там на цілий місяць. Там, в Атлантичному океані, буде просто дивовижно. Вам слід поїхати. Їдуть містер Кленсі, містер Кілкеллі та Кетлін Кірні. Також було б дивовижно, якби й Ґрета приїхала. Вона ж з Коннахта, так?
— Її рідня,— коротко сказав Ґебріел.
— Але ж ви приїдете, еге ж? — спитала міс Айворс, палко торкаючись його руки.
— Річ у тім,— мовив Ґебріел,— що я вже влаштував поїздку до...
— Поїдку куди? — поцікавилася міс Айворс.
— Ну, знаєте, я кожного року їжджу у велосипедний тур із приятелями, тож...
— Але куди ж? — запитала міс Айворс.
— Ну, ми зазвичай їздимо у Францію або Бельгію, чи, може, в Німеччину,— ніяково відповів Ґебріел.
— А чому ви їздите у Францію і Бельгію,— допитувалася міс Айворс,— а не відвідуєте свій край?
— Ну,— сказав Ґебріел,— частково, аби контактувати з мовами, а частково заради різноманітності.
— То ви хіба не маєте власної мови, щоб із нею контактувати — ірландської? — вела своє міс Айворс.
— Ну,— відказав Ґебріел,— якщо на те пішло, то, знаєте, ірландська — мені не рідна мова.
Їхні сусіди озирнулися послухати цей перехресний допит. Ґебріел нервово зиркав ліворуч і праворуч, намагаючись бути в доброму гуморі, попри це випробування, яке змушувало його чоло вкриватися червоними плямами.
— І хіба ви не маєте своєї землі, щоб її навідати,— правила міс Айворс,— землі, про яку ви нічого не знаєте, власного народу і власної країни?
— О, правду кажучи,— раптово відрубав Ґебріел,— мене нудить від моєї країни, нудить!
— Чому? — здивувалася міс Айворс.
Ґебріел не відповів, бо розпалився від власної репліки.
— Чому? — повторила міс Айворс.
Настав час розійтися у танці, і, позаяк він мовчав, міс Айворс тепло мовила:
— Атож, ви не маєте відповіді.
Ґебріел спробував приховати своє сум’яття, завзято танцюючи. Він уникав її погляду, бо ж побачив на її обличчі кислий вираз. Але коли вони зустрілися у довгому ланцюжку, то здивувався, відчувши, що його руку міцно стиснули. Вона на хвильку запитально глянула на нього з-під брів, аж поки він не усміхнувся. Тоді, тільки-но ланцюжок мав знову рушити, стала навшпиньки і прошепотіла йому на вухо:
— Західний брит!
Коли лансьє скінчився, Ґебріел відійшов у далекий куток кімнати, де сиділа мати Фредді Малінса. Це була велика бліда стара із сивим волоссям. Як і син, вона говорила затинаючись. Їй вже сказали, що Фредді прийшов і з ним майже все гаразд. Ґебріел запитав, чи вдалою була переправа з Шотландії. Вона жила у Ґлазґо із заміжньою дочкою і раз на рік приїздила погостювати в Дублін. Вона спокійно відповіла, що мала прехорошу переправу і що капітан був дуже уважним до неї. А ще вона говорила про прекрасний будинок, який тримала її дочка у Ґлазґо, і про всіх друзів, яких вони там мали. Поки її язик продовжував торохтіти, Ґебріел спробував стерти із пам’яті усі спогади про неприємний інцидент із міс Айворс. Звісно, ця дівчина чи жінка, чи ким там вона була, мала запал, але ж на все свій час. Може, не треба було так відповідати. Але ж вона не мала права називати його західним бритом прилюдно, навіть жартома. Вона спробувала виставити його на посміховисько перед усіма, сиплячи питаннями і витріщаючись кролячими очима.
125
У часи Джойса — низка питань стосовно вищої освіти. Зокрема, проблематика освіти для жінок, культурного націоналізму та релігії.