Він побачив свою дружину, яка пробиралася до нього крізь пари у вальсі. Підійшовши, вона прошепотіла на вухо:
— Ґебріеле, тітка Кейт хоче знати, чи ти поріжеш гуску, як зазвичай. Міс Делі поріже шинку, а я — пудинг.
— Гаразд,— погодився Ґебріел.
— Тільки-но завершиться вальс, вона відпустить молодь вечеряти, і ми будемо поміж своїх.
— Ти танцювала? — Спитав Ґебріел.
— Ну звісно, що так. Хіба ти мене не бачив? Через що ви посварилися із Моллі Айворс?
— Ми не сварилися. Чому ж це? Вона так сказала?
— Щось таке. Я намагаюся переконати того містера Д’Арсі заспівати. Як на мене, він великий чванько.
— Ми не сварилися,— набурмосився Ґебріел,— вона просто хотіла, щоби я поїхав на захід Ірландії, а я сказав, що не поїду.
Його дружина захоплено сплеснула руками й злегка підстрибнула.
— О, поїхали, Ґебріеле,— вигукнула вона.— Я б із радістю ще раз побачила Ґолвей.
— Ти можеш їхати, якщо хочеш,— холодно сказав Ґебріел.
Вона хвильку дивилася на нього, тоді повернулася до місіс Малінс і мовила:
— Дуже добрий чоловік, чи не так?
Поки вона прокладала собі шлях назад через кімнату, місіс Малінс, незважаючи на те втручання, продовжила говорити Ґебріелу про те, які ж гарні місця і прекрасний краєвид у Шотландії. Її зять щороку возить їх на озера, і вони ходять на рибалку. Її зять неперевершений рибалка. Одного дня він упіймав прекрасну велику рибину, і чоловік з готелю приготував її на вечерю.
Ґебріел майже не чув, про що вона говорила. Зараз, коли наближалася вечеря, він знову почав думати про свою промову й цитату. Побачивши Фредді Малінса, який ішов через кімнату, щоби навідати матір, Ґебріел звільнив для нього крісло й відступив до вікна. Зал уже спорожнів, із задньої кімнати долинав дзенькіт тарілок і ножів. Ті, хто ще лишався у вітальні, виглядали змореними танцями і тихенько спілкувалися, розбившись на маленькі групки. Теплі тремтливі пальці Ґебріела стукотіли по холодній шибці вікна. Як же холодно має бути назовні! Як приємно було би пройтися на самоті, спершу вздовж річки, а тоді через парк! Сніг лежатиме на гіллі дерев і формуватиме яскраву шапку на вершині обеліска Веллінгтона. Наскільки ж приємніше буде там, аніж за столом!
Він прокрутив у пам’яті пункти своєї промови: ірландська гостинність, сумні спогади, Три Грації, Паріс, цитата з Браунінга. Подумки повторив фразу, яку написав у своєму огляді: «Почуваєшся, ніби слухаєш музику, вистраждану в роздумах». Міс Айворс похвалила той огляд. Чи була вона щирою? Чи справді було у неї якесь особисте життя поза усім цим пропагуванням? Між ними ще ніколи не виникало неприязні, аж до цього вечора. Його нервувала думка про те, що вона сидітиме за столом і дивитиметься своїм критичним, запитальним поглядом, коли він говоритиме. Їй, мабуть, не буде прикро бачити провал його промови. У розум йому закралася одна ідея і надала йому мужності. Він скаже, натякаючи на тітку Кейт і тітку Джулію: «Леді та джентльмени, може, у покоління, яке іде на спад у наш час, і є свої недоліки, але зі свого боку я гадаю, що воно має певні риси гостинності, гумору, гуманності, яких, як мені здається, бракує новому, дуже серйозному і гіперосвіченому поколінню, що зростає серед нас». Дуже добре: це для міс Айворс. Яке йому діло до того, що його тітки — всього лише дві неотесані старі?
Його увагу привернуло гудіння в кімнаті. Від дверей прямував містер Браун, галантно ведучи тітку Джулію, яка сперлася йому на руку, усміхаючись і звісивши голову. Нерівний шквал аплодисментів супроводив її до фортепіано, після чого, тільки-но Мері Джейн всілася на стільчик, а тітка Джулія, більше не всміхаючись, стала впівоберта, щоб рівномірно розподілити голос по кімнаті, поступово вщух. Ґебріел впізнав прелюдію. Вона була зі старої пісні тітки Джулії — «Вбрання нареченої»[126] Її голос, сильний і чистий у звучанні, з великим завзяттям атакував рулади, що прикрашали мотив, і хоча вона співала дуже швидко, не пропускала навіть найдрібніших форшлагів. Якщо слухати той голос, не дивлячись на обличчя співачки, можна було відчувати і поділяти захоплення від стрімкого і впевненого польоту. Ґебріел гучно аплодував разом з усіма після завершення пісні, бурхливі оплески долетіли й з-за невидимого столу, де вечеряли. Вони звучали настільки непідробно, що обличчя тітки Джулії трошки зашарілося, коли вона схилилася змінити на пюпітрі стару, переплетену шкірою книгу, на обкладинці якої були її ініціали. Усі затихли, а Фредді Малінс, який слухав, повернувши голову, щоб краще чути, все ще аплодував і жваво говорив до матері, яка серйозно і поволі кивала головою на знак згоди. Нарешті, втомившись плескати, він зненацька встав і кинувся через усю кімнату до тітки Джулії, схопив її руку у свої долоні і тряс, коли бракувало слів чи надто сильно затинався.
— Я саме казав матері,— мовив він,— що ще ніколи не чув, аби ви так гарно співали, ніколи. Ні, я ще ніколи не чув, аби ваш голос був таким гарним, як сьогодні. Саме тепер! Можете у це повірити? Це правда. Даю слово честі, це правда. Я ще ніколи не чув, аби ваш голос звучав так свіжо і так... чисто і свіжо, ніколи.
Вивільняючи свою руку з чіпких пальців чоловіка, тітка Джулія широко усміхнулася і пробурмотіла щось про компліменти. Містер Браун вказав на неї широким жестом і, мов імпресаріо, що представляє аудиторії якесь диво, виголосив:
— Міс Джулія Моркан, моє останнє відкриття!
Він щиро засміявся зі свого жарту, коли Фредді Малінс повернувся до нього і сказав:
— Що ж, Брауне, якщо ви серйозно, то могли б зробити і гірше відкриття. Все, що я можу сказати, це те, що відколи я сюди приходжу, ще не чув, аби вона співала бодай наполовину так добре. І це чиста правда.
— І я також, — погодився містер Браун. — Гадаю, її голос значно покращився.
Тітка Джулія знизала плечима і сказала зі смиренною гордістю:
— Тридцять років тому я мала доволі таки пристойний голос.
— Я часто казала Джулії,— наполегливо мовила тітка Кейт,— що в тому хорі вона просто даремно витрачала час. Та хто б мене слухав.
Вона повернулася, ніби апелюючи до здорового глузду решти проти упертої дитини, поки тітка Джулія дивилася поперед себе, а на обличчі у неї грала туманна посмішка спогадів.
— Ні,— продовжила тітка Кейт,— вона нікому не дозволяла вказувати собі чи радити, гарувала в тому хорі день і ніч, день і ніч. О шостій годині ранку на Різдво! І все заради чого?
— Ну, хіба ж то не заради Божої слави? — спитала Мері Джейн, повертаючись на стільчику і усміхаючись.
Тітка Кейт люто повернулася до небоги і сказала:
— Я знаю все про Божу славу, Мері Джейн, але й думаю, що для Папи не дуже шляхетно витурити із хору жінок, які гарували там усе своє життя, і поставити замість них якихось хлопчаків-молокососів. Я вважаю, що раз Папа так чинить, це піде на благо церкви. Але ж це несправедливо, Мері Джейн, і це неправильно[127].
Вона розпалилася і, напевно, продовжила би захищати свою сестру, адже для неї це була болісна тема, та Мері Джейн, побачивши, що всі танцюристи вже повернулися, мирно втрутилася:
— Що ж, тітко Кейт, ви під’юджуєте містера Брауна, який дотримується інших переконань.
Тітка Кейт повернулася до містера Брауна, який шкірився від цього натяку на його релігію, і поспіхом мовила:
127
У 1903 році Папа Пій Х заборонив жінкам співати в церковному хорі. Багато хто сприйняв це як велику образу, до того ж це негативно вплинуло на фінансове забезпечення багатьох хористок.