— О, навіть не ставте під сумнів правоту Папи. Я всього лише нерозумна стара жінка, і не наважуюся судити про такі речі. Але ж є ще поняття звичайної щоденної ввічливості і вдячності. І якби я була на місці Джулії, то висловила б це отцю Гілі прямісінько в обличчя...
— До того ж тітко Кейт,— сказала Мері Джейн,— ми всі вже зголодніли, а коли ми голодні, то стаємо дуже сварливими.
— А ще ми сварливі, коли спраглі,— додав містер Браун.
— Тож давайте краще підемо до вечері,— запропонувала Мері Джейн,— і завершимо цю дискусію потому.
На сходах біля вітальні Ґебріел зустрів свою дружину і Мері Джейн, коли вони саме намагалися переконати міс Айворс зостатися на вечерю. Але міс Айворс уже вдягнула шапку і якраз застібала пальто, вона не хотіла залишатися. Їй аніскілечки не хотілося їсти, до того ж, вона вже й так затрималась.
— Всього лише на десять хвилин, Моллі, — вмовляла місіс Конрой.— Вас це не затримає надовго.
— Поїжте хоч щось,— просила Мері Джейн,— ви ж танцювали.
— Я справді не можу,— відказала міс Айворс.
— Боюся, ви взагалі не розважилися,— безнадійно зітхнула Мері Джейн.
— Я ще ніколи так не веселилася, запевняю вас,— мовила міс Айворс,— але ви справді маєте дозволити мені бігти.
— Як же ви дістанетесь додому? — спитала місіс Конрой.
— О, тут якихось два кроки набережною.
Ґебріел хвильку повагався, а тоді запропонував:
— Якщо ви дозволите мені, міс Айворс, я проведу вас додому, раз ви справді мусите йти.
Та міс Айворс вирвалася від них.
— Я не хочу цього слухати,— вигукнула вона.— Заради всього святого, йдіть до вечері й не зважайте на мене. Я можу сама дати собі раду.
— Але ж кумедна ви дівчина, Моллі,— відверто сказала місіс Конрой.
— Beannacht libh[128] — зі сміхом вигукнула місіс Айворс, збігаючи сходами.
Мері Джейн подивилася їй услід, на її обличчі був похмурий, спантеличений вираз, а місіс Конрой схилилася на поруччя, дослухаючись до вхідних дверей. Ґебріел запитав себе, чи не він, власне, був причиною такої несподіваної втечі. Хоча вона, здається, мала хороший настрій: пішла сміючись. Він байдуже глянув униз на сходи.
У ту ж мить з’явилася тітка Кейт, шкандибаючи із залу для вечері, мало не заламуючи рук у відчаї.
— Де Ґебріел? — вигукнула вона.— Куди, на Бога, подівся Ґебріел? Усі чекають, все готове, а нікому розрізати гуску!
— Я тут, тітко Кейт! — озвався Ґебріел з раптовим пожвавленням,— готовий, якщо треба, порізати цілу зграю гусей.
Жирна, рум’яна гуска була на одному кінці столу, а на іншому, на підстилці з гофрованого паперу — присипаний петрушкою великий окіст зі знятою шкіркою, приправлений сухариками, з охайною паперовою оборкою навколо кістки, і поруч із ним — кільце нарізаної яловичини. Між цими конкурентними стравами на столі паралельними смугами були розставлені гарніри: дві невеликі вежі желе, червона й жовта; мілка тарілка, повна шматочків бланманже і червоного джему, великий таріль у формі листка з ручкою-стеблиною, на якому лежали пригорщі пурпурових родзинок і очищеного мигдалю, а йому до пари — таця з інжиром, що лежав суцільною плиткою, тарілка із заварним кремом, прикрашеним тертим мускатним горіхом, маленька мисочка шоколадок і цукерок, загорнутих у золоті й срібні обгортки, і скляна ваза, у якій стояли високі стебельця селери. У центрі столу, наче вартові, стриміли підставки для фруктів, а на них громадилася піраміда з апельсинів та американських яблук; два приземкуваті старомодні графини з кришталю: один із портвейном, а інший — з темним хересом. На зачиненому квадратному роялі у величезній жовтій мисці очікував пудинг, а позаду нього три ряди пляшок міцного портеру, елю й мінеральної води, розставлені відповідно до кольору їхнього скла: перші два — чорні з червоними етикетками, третій і найменший ряд — білі з поперечними зеленими стрічками.
Ґебріел сміливо сів на своєму чільному місці і, поглянувши на лезо ножа, міцно занурив виделку в гуску. Зараз він почувався легко й невимушено, адже був знавцем у розрізанні гуски й дуже любив сидіти в чолі багато обставленого столу.
— Міс Фарлонґ, що вам дати? — запитав він.— Крильце чи шматочок філе?
— Маленький шматочок філе.
— Міс Гіґґінс, що вам?
— О, зовсім нічого, містере Конрой.
Поки Ґебріел і міс Делі роздавали тарілки з гускою, шинкою та нарізаною яловичиною, Лілі ходила від гостя до гостя з загорнутою у білу серветку мискою гарячої вареної картоплі. Це була ідея Мері Джейн, а ще вона запропонувала яблучний соус до гуски, та тітка Кейт сказала, що печена гуска завжди смакувала їй і просто так, без усякого яблучного соусу, і вона сподівається, що й далі буде не гірше. Мері Джейн обслуговувала своїх учнів і пересвідчилася, що вони взяли найкращі шматки, а тітка Кейт і тітка Джулія відкоркували і принесли від роялю пляшки портеру й елю для джентльменів та мінеральну воду для леді. Було повно метушні, сміху і шуму, лунали звуки прохань і прохань у відповідь, ножів і виделок, корків і скляних кришечок. Ґебріел почав нарізати другу порцію, щойно впоравшись із першим колом, так і не взявши собі шматочка. Всі гучно запротестували, тож він пішов на компроміс, зробивши великий ковток портеру, адже нарізання виявилося гарячою роботою. Мері Джейн тихо сіла до своєї вечері, та тітка Кейт і тітка Джулія все ще дибали довкола столу, наступаючи одна одній на п’яти, заступаючи одна одній шлях і даючи непомітні вказівки. Містер Браун, як і Ґебріел, благав їх сісти і повечеряти, та вони сказали, що мають ще вдосталь часу, тож, зрештою, Фредді Малінс звівся і, схопивши тітку Кейт, посеред загального сміху всадовив її на стілець.
Коли всі отримали свої порції, Ґебріел сказав, усміхаючись:
— А зараз, якщо хтось хоче ще трохи того, що вульгарні люди називають «добавкою», нехай скаже.
Хор голосів припросив його почати вже і власну вечерю, а Лілі підійшла з трьома картоплинами, які відклала для нього.
— Що ж, добре,— люб’язно сказав Ґебріел, роблячи іще один великий ковток,— будь ласка, леді та джентльмени, забудьте про моє існування на кілька хвилин.
Він взявся до вечері та не брав жодної участі в бесіді, яка точилася за столом, поки Лілі прибирала тарілки. Темою розмови стала оперна трупа, яка на той час виступала у Королівському театрі. Містер Бартел Д’Арсі, тенор, темнолиций молодий чоловік із елегантними вусами, розхвалював першу контральтистку тієї трупи, проте міс Фарлонґ вважала, що в тієї був досить вульгарний стиль подачі. Фредді Малінс сказав, що у другій частині пантоміми Ґейті співав негритянський вождь, і це був один із найкращих тенорів, яких він коли-небудь слухав.
— Ви його чули? — запитав він у містера Бартела Д’Арсі через стіл.
— Ні,— байдуже відповів містер Бартел Д’Арсі.
— Мені було б цікаво почути вашу думку про нього,— пояснив Фредді Мадінс. — Я вважаю, що у нього грандіозний голос.
— Тедді любить знаходити такі «перли»,— фамільярно сказав містер Браун, звертаючись до усіх за столом.
— А чому й він не може мати голосу? — скинувся Фредді Малінс.— Це лише тому, що він чорний?
Ніхто не відповів на його запитання, а Мері Джейн повернула бесіду назад до прийнятної теми опери. Один з її учнів якось дав їй квиток на «Міньйона»[129]. Звісно ж, опера була дуже хороша, сказала вона, але змусила її задуматись про бідолашну Ґеорґіну Бернс. Містер Браун занурився ще далі у минуле — до давніх італійських виконавців, що приїздили колись у Дублін: Тьєтьєнс, Ільма ді Мурска, Кампаніні, великий Требеллі, Джульїні, Равеллі, Арамбуро. То були дні, говорив він, коли у Дубліні можна було почути щось схоже на спів. А ще він розповів про те, як верхній балкон старого Королівського театру заповнювався вечір за вечором, і якось один італійський тенор п’ять разів заспівав на біс «Нехай впаду я, як солдат», щоразу витягуючи високе до, і як іноді хлопці з балкона в пориві ентузіазму розпрягали коней з екіпажу якоїсь великої примадонни і самотужки тягли його через вулиці аж до самого готелю. Чому ж зараз не ставлять великих старих опер, запитував він, як-от «Дінору», «Лукрецію Борджіа»? Та тому, що нема голосів, аби їх проспівати, ось чому.