Було вже запізно, та й ми були надто виснажені, аби втілити намір — відвідати Піджн-гауз. Ми мали повернутися додому до четвертої, щоб наші пригоди ніхто не викрив. Магоні з жалем дивився на свою рогатку, і я мусив запропонувати повернутися додому поїздом, аби він збадьорився. Сонце сховалося за хмари, полишивши нас із вимученими думками і крихтами провізії.
У полі не було нікого, крім нас. Коли ми пролежали якийсь час мовчки на березі, я побачив чоловіка, який наближався із дальнього краю поля. Я ліниво стежив за ним, пожовуючи одну з тих зелених билинок, на яких ворожать дівчата. Він повільно йшов уздовж берега. Одна його рука лежала на стегні, а в іншій тримав палицю і злегка постукував нею по дерну. Він був вбраний у вбогий зеленувато-чорний костюм і носив те, що ми називали джері[18] — капелюх з високою тулією. Через попелясто-сірі вуса здавався старезним. Проходячи біля самих наших ніг, він глипнув на нас і продовжив іти далі. Ми провели його поглядом і побачили, що, зробивши десь із п’ятдесят кроків, він розвернувся і пішов назад по своїх слідах. Наближався до нас дуже повільно, постійно стукаючи по землі палицею, настільки повільно, що я подумав, ніби він шукає щось у траві.
Зрівнявшись із нами, зупинився і привітався. Ми відповіли, й він неквапно, обережно присів біля нас на схилі. Почав розмову про погоду, про те, що нас чекає вкрай спекотне літо, додав, що сезони дуже змінилися, відколи він сам був хлопчиком — багато років тому. Сказав, що найщасливіша пора у житті — це, безсумнівно, шкільні дні, й він ладен усе віддати, аби тільки знову стати молодим. Поки він розводив сантименти, які нам вже трохи обридли, ми мовчали. Потім він заговорив про школу й книжки. Запитав, чи не читали ми, бува, поезії То маса Мура або праці сера Вальтера Скотта і лорда Літтона. Я вдав, ніби читав кожну згадану книжку, тож зрештою він мовив:
— О, то я бачу, ти такий самий книжковий хробак, як і я. Що ж,— додав він, вказуючи на Магоні, який стежив за нами з широко розплющеними очима,— а він не такий; він більше до забав.
Ще він сказав, ніби має вдома всі праці сера Вальтера Скотта і всі праці лорда Літтона й ніколи не стомлюється перечитувати їх.
— Звісно,— продовжував він,— у лорда Літтона є й такі твори, що не призначені для хлопчиків.
Магоні поцікавився, чому вони не призначені для хлопчиків — запитання знітило й образило мене, я побоювався, що чоловік думатиме, ніби я такий самий дурень, як Магоні. Та чоловік тільки всміхнувся. Я побачив великі щілини між його жовтих зубів. Потім він запитав, у кого з нас було більше любок. Магоні безтурботно кинув, що мав трьох дівок. Чоловік поцікавився, скількох мав я. Я відповів — жодної. Він мені не повірив і висловив упевненість, що в мене точно є бодай одна. Я промовчав.
— Скажіть,— зухвало озвався Магоні до чоловіка,— а у вас самого скільки було?
Чоловік усміхнувся так само, як раніше, й сказав, що коли був нашого віку, то мав безліч любок.
— У кожного хлопчика,— мовив він,— є своя любасочка.
Мене вразило його на диво ліберальне ставлення, як для людини такого віку. В глибині душі я відчував, що його розповіді про хлопчиків та любок були цілком розсудливими. Проте мені не подобалися слова, що лунали з його рота, а ще дивувало, чому він кілька разів зіщулювався, ніби лякався чогось або відчував раптовий холод. Поки він говорив, я зауважив його гарну вимову. Вів далі про дівчаток: яке у них чудове м’яке волосся, які м’які руки і що насправді всі дівчатка не такі хороші, якими здаються, хто б то лиш знав. Не було нічого, за його словами, що б він любив більше, ніж дивитися на милу молоду дівчину, на її гарні білі руки й красиве м’яке волосся. У мене склалося враження, що він повторював завчене напам’ять або деякі слова ставали магнітом, притягували його думки і змушували кружляти тією самою орбітою. Іноді він говорив так, ніби покликався на загальновідомі факти, а деколи стишував голос і промовляв загадково, мовби звіряючи нам таємницю не для чужих вух. Він повторював ті самі фрази знову і знову, варіюючи їх, огортаючи своїм монотонним голосом. Я вдивлявся у підніжжя схилу і слухав його.
За якийсь час монолог припинився. Він поволі підвівся, сказав, що має полишити нас на хвильку, і я, не відриваючи свого погляду, побачив, як він повільно рухається від нас до ближчого краю поля. Коли він пішов, ми все ще не розмовляли. Після кількох хвилин тиші, я почув крик Магоні:
— Кажу тобі! Дивися, що він робить!
Позаяк я не відповів, ані не звів очей, Магоні гунув знову:
— Кажу тобі... притрушений старий хрін!
— Якщо спитає, як нас звуть,— сказав я,— то ти Мерфі, а я Сміт.
Більше ми нічого одне одному не сказали. Я все ще розмірковував — піти геть чи ні, коли той чоловік повернувся і знову сів біля нас. Тільки-но він опустився, як Магоні побачив кішку, що утекла від нього, схопився й погнався за нею через поле. Ми з чоловіком дивилися на переслідування. Кішка знову втекла, й Магоні заходився жбурляти камінці у стіну, на яку вона видерлася. Потім безцільно тинявся туди-сюди віддалік краєм поля.
Після паузи чоловік заговорив до мене. Він сказав, що мій друг дуже грубий хлопчисько, і запитав, чи його часто шмагають у школі. Я збирався обуритися, що ми не хлопчики, як він висловився, для шмагання з національної школи, та змовчав. Він повів про покарання хлопчиків. Його думки знову, ніби намагнічені словами, кружляли довкола нового центра. Він казав: якщо хлопчики так себе поводять, то мусять бути биті, добряче биті. Коли хлопчик грубий і некерований, то нема нічого кращого й дієвішого за хороший прочухан лозиною. Хляснути по руках чи дати пеналом по вуху — то не вихід; хороша, завзята прочуханка — оце діло. Мене здивувало таке ставлення, і я мимоволі зиркнув на його обличчя. І тут же зустрівся поглядом з парою пляшково-зелених очей, які вдивлялися в мене з-під лоба, що сіпався. Я знову відвів погляд.
Чоловік провадив свій монолог. Здавалося, він вже забув про нещодавній лібералізм. Казав: якби побачив, що хлопчик говорить із дівчинкою чи має котрусь за любаску, він би шмагав і шмагав його; це б навчило того не базікати з дівчатами. А якби у хлопчика була подружка, а він брехав про це, то дав би такого прочухана, якого не отримував ще жоден хлопчик у світі. За його словами, нічого йому так не хотілося, як цього. Він описував мені, як би лупцював такого хлопчика, ніби розкривав якусь докладно обдуману таємницю. Йому хотілося б цього, казав, понад усе на світі; і голос його, поки він вів мене крізь свою таємницю, ставав усе ласкавішим, ніби благав вирозуміння.
Я дочекався, поки він знову спинить свій монолог. Тоді зірвався на ноги. Аби не видати хвилювання, я затримався трохи, вдаючи, ніби зав’язую шнурівки, а потім, кинувши, що мушу вже йти, попрощався. Я спокійно йшов угору схилом, та серце моє несамовито гупало від страху, що він може схопити мене за щиколотки. Дійшовши вершини, я розвернувся і, не дивлячись на нього, голосно гукнув через усе поле:
— Мерфі!
У моєму голосі вчувалася вдавана хоробрість, тож мені було соромно за цей жалюгідний маневр. Я мусив крикнути ім’я ще раз, аж поки Магоні врешті побачив мене і гукнув у відповідь. Як же билося моє серце, поки він біг до мене через поле! Він мчав так, ніби поспішав на допомогу. Я ж-бо каявся, адже в глибині душі завжди трохи його зневажав.
Аварія
Норт-Ричмонд-стрит заводила у глухий кут. Тут було тихо, окрім години, коли в хлопчиків зі Школи християнських братів[19] закінчувалися заняття. Безлюдний двоповерховий будинок стояв у кінці вулиці, від сусідів його відділяв клапоть землі. Інші будинки на вулиці, пишаючись своєю обжитістю, незворушно вдивлялися одне в одного бурими фасадами.
Колишній власник нашого дому, священик, помер у найдальшій вітальні. Повітря у всіх кімнатах було затхлим, бо їх давно не відчиняли, а комора за кухнею завалена старими непотрібними паперами. Я знайшов серед них кілька книжок в обкладинках, їхні сторінки покрутило від сирості: «Абат» Вальтера Скотта, «Побожний причасник» та «Мемуари Відока». Остання мені сподобалася найбільше через жовті сторінки. Дикий сад поза будинком складався з яблуні в центрі й кількох розкиданих кущів, під одним з яких я знайшов заржавілу велосипедну помпу покійного власника. Священик був дуже благочестивим: заповів усі кошти на благодійність, а меблі та будинок — своїй сестрі.
19
Школа для дітей з робітничого класу, названа на честь ірландського національного героя Деніела О’Коннела, в якій свого часу навчався Джеймс Джойс.