— Ну що ж,— сказав містер Бартел Д’Арсі,— я припускаю, що й сьогодні є гарні співаки, як і тоді.
— То де ж вони? — зухвало запитав містер Браун.
— У Лондоні, Парижі, Мілані,— тепло відповів містер Бартел Д’Арсі.— Як на мене, Карузо, наприклад, такий же добрий, якщо не ліпший за будь-кого з тих людей, яких ви назвали.
— Може, й так, — мовив містер Браун.— Але, правду кажучи, сильно в тому сумніваюся.
— А я б віддала все, аби лише почути, як співає Карузо,— зітхнула Мері Джейн.
— Для мене, — мовила тітка Кейт, колупаючи кістку, — існував лише один тенор. Маю на увазі той, який мені подобався. Та гадаю, що ніхто з вас про нього ніколи не чув.
— Хто це, міс Моркан? — ввічливо запитав Бартел Д’Арсі.
— Його звали,— сказала тітка Кейт,— Паркінсон. Я чула його, коли він був у самому розквіті, думаю, що тоді у нього був найчистіший тенор, який лише виходив із людського горла.
— Дивно,— сказав містер Бартел Д’Арсі.— Я навіть ніколи й не чув про нього.
— Так, так, міс Моркан має рацію, — погодився містер Браун.— Пам’ятаю, чув якось старого Паркінсона, але він аж надто далекий для мене.
— Прекрасний, чистий, милий, насичений англійський тенор,— сказала тітка Кейт з ентузіазмом.
Ґебріел закінчив вечеряти, і на стіл поставили величезний пудинг. Знову здійнявся дзенькіт виделок і ложок. Ґебріелова дружина накладала повні черпаки пудингу і передавала тарілки далі по столу. Посередині переймала Мері Джейн, додаючи малинове чи апельсинове желе, або бланманже і джем. Пудинг приготувала тітка Джулія і тепер слухала похвали з усіх кінців. Сама вона сказала, що він недостатньо брунатний.
— Ну, сподіваюся, міс Моркан, що я для вас достатньо брунатний,— пожартував містер Браун, натякаючи на значення свого прізвища, — бо ж, знаєте, я геть увесь брунатний.
Усі джентльмени, за винятком Ґебріела, їли пудинг, щоб справити приємність тітці Джулії. Позаяк Ґебріел не їв солодкого, йому залишили селеру. Фредді Малінс також узяв стеблинку селери і з’їв її разом зі своїм шматком пудингу. Йому хтось сказав, що селера дуже помічна для крові, а він саме був під наглядом лікаря. Місіс Малінс, яка мовчала протягом усієї вечері, повідомила, що її син збирається до Маунт Меллері десь через тиждень. Тоді стіл загомонів про Маунт Меллері, про те, яке свіже там повітря, які гостинні монахи і як вони ніколи не просять ані копійки у своїх гостей.
— Тобто ви хочете сказати,— недовірливо спитав містер Браун,— що отак можна поїхати туди, поселитися там, ніби у готелі, порозкошувати собі, а тоді повернутися, нічого не заплативши?
— О, більшість людей залишають якісь пожертви монастирю, коли їдуть,— сказала Мері Джейн.
— От якби ж то у нашій церкві був подібний заклад,— замріявся містер Браун.
Він був вражений, почувши, що монахи там ніколи не розмовляють, встають о другій ночі і сплять у домовинах. Спитав, для чого вони це роблять.
— Такий там розпорядок, — твердо відповіла тітка Кейт.
— Так, але для чого? — запитав містер Браун.
Тітка Кейт повторила, що це таке правило, і все тут. Здавалося, містер Браун усе ще не розумів. Фредді Малінс пояснив йому, як тільки міг, що монахи намагаються покаятися в гріхах, учинених усіма грішниками в зовнішньому світі. Це тлумаченя було не достатньо ясним, бо містер Браун вишкірився і сказав:
— Мені подобається така ідея, але ж хіба зручне ліжко з пружинами не підійде їм замість труни?
— Труна,— відказала Мері Джейн,— для того, щоби нагадати їм про їхній останній спочинок.
Позаяк ця тема стала сумною, її поховали у тиші столу, під час якої було чутно, як місіс Малінс притишено казала своїй сусідці:
— Вони дуже хороші люди, ті монахи, дуже набожні. Довкруж столу пустили родзинки, мигдаль, інжир, яблука, апельсини, шоколад і цукерки, тітка Джулія запросила всіх пригоститися портвейном чи хересом. Спершу містер Бартел Д’Арсі відмовлявся від одного й від іншого, але сусід штурхнув його і прошепотів щось, після чого він дозволив наповнити свій бокал. Поступово, поки заповнювалися останні бокали, розмова припинилася. Настала пауза, яку вривало лише булькання вина і совання стільців. Усі троє міс Моркан втупили погляди в скатертину. Хтось кахикнув раз чи двічі, а тоді кілька джентльменів злегка постукали по столу, аби всі вгамувалися. Запала тиша, і Ґебріел відсунув свій стілець.
Постукування стало гучнішим, заохочуючи промовця, а тоді повністю вщухло. Ґебріел поставив свої десять тремтливих пальців на скатертину і нервово усміхнувся компанії. Зустрівши ряд повернутих облич, він звів очі до люстри. Фортепіано грало вальс, і він чув, як шелестять сукні об двері вітальні. Може, надворі, на набережній, у снігу стояли люди, вдивляючись в осяяні вікна і слухаючи вальс. Повітря там було чисте. На деякій відстані розкинувся парк, у якому сніг обтяжував дерева. На обеліску Веллінґтона була мерехтлива шапка снігу, який нісся далі на захід, понад білим полем П’ятнадцяти акрів[130].
Він почав:
— Леді та джентльмени, цього вечора на мою долю випало, як і в минулі роки, виконати дуже приємне доручення, для якого, боюся, моїх мізерних здібностей оратора буде недостатньо.
— Ні, ні! — озвався містер Браун.
— Але, хай там як, я можу лише попросити вас бути ласкавими і приділити мені трохи вашої уваги, поки я намагатимуся виразити словами те, що відчуваю цього вечора.
— Леді та джентльмени, ми вже не вперше зібралися разом під цим гостинним дахом, за цим гостинним столом. Вже не вперше нас вшановують або, можливо, краще сказати приносять в жертву гостинності деяких хороших дам.
Він зробив рукою коло у повітрі і спинився. Усі посміхнулися тітці Кейт, тітці Джулії та Мері Джейн, а ті зашарілися від задоволення. Ґебріел провадив уже сміливіше:
— З кожним роком я все більше відчуваю, що наша країна не має іншої такої традиції, якою може так пишатися й яку вона має оберігати так ревно, як традиція гостинності. Серед сучасних країн це є традиція настільки унікальна, наскільки я можу судити з власного досвіду (а я відвідав немало місць за кордоном). Хтось скаже, можливо, що для нас це радше недолік, а не те, чим можна пишатися. Хай так, та я гадаю, це дорогоцінний недолік, який, я вірю, ще довго культивуватиметься серед нас. Принаймні я впевнений в одному. Допоки цей дах даватиме прихисток вищезгаданим дамам — і я від щирого серця бажаю, щоб так тривало ще багато-багато довгих років — традиція щирої, сердечної, люб’язної ірландської гостинності, яку наші праотці передали нам, і яку ми, своєю чергою, мусимо передати своїм нащадкам, усе ще живе серед нас.
Усі схвально забубоніли. Ґебріел раптово пригадав, що міс Айворс серед гостей уже немає — вона нечемно пішла, тому впевнено мовив:
— Леді та джентльмени, серед нас підростає нове покоління, покоління з новими ідеями й новими принципами. Вони серйозно і з ентузіазмом ставляться до нових ідей, і їхній ентузіазм, навіть якщо і спрямований хибно, є, я сподіваюсь, в основному щирим. Проте ми живемо у скептичному і, якщо я можу скористатися такою фразою, жорстоко вистражданому віці; тож інколи я боюся, що цьому новому поколінню, освіченому, чи то пак гіперосвіченому, яким воно і є, бракуватиме тих якостей гуманності, гостинності, доброго гумору, які належать минулим дням. Дослухаючись сьогодні до імен усіх великих співаків минулого, мені здалося, мушу визнати, що ми живемо у менш розкішну добу. Ті дні, без перебільшення, можна назвати розкішними: і якщо вони й минули безповоротно, давайте сподіватися, що принаймні на зборах таких, як ці, ми все ще будемо говорити про них із гордістю й захопленням, ми все ще плекатимемо у серцях пам’ять про тих померлих і минулих великих, славі яких світ не дасть так просто померти.
— Добре каже, слухайте! — вигукнув містер Браун.
— Та все ж,— провадив Ґебріел м’якшим тоном,— у таких зібрань, як ці, завжди виникають й сумніші думки, що вже навідували наші уми: думки про минуле, юність, зміни, обличчя, яких немає сьогодні з нами. Наш шлях крізь життя устелений багатьма такими спогадами: і якби ми завжди їх плекали, у нас не стало б мужності хоробро продовжувати свою роботу серед живих. У всіх нас є життєві обов’язки і життєві прагнення, які вимагають від нас, і вимагають справедливо, напружених зусиль.