— Знаєте, де Триніті коледж?
— Так, сер,— відповів кебмен.
— Ну, то їдьте, аж поки не натрапите на ворота Триніті коледжу,— велів містер Браун,— а вже звідти ми скажемо, куди їхати далі. Вам зрозуміло?
— Так, сер,— відповів кебмен.
— Мчіть до Триніті коледжу, немов птах.
— Ясно, сер,— сказав кебмен.
Коня хляснули, і кеб погуркотів уздовж набережної посеред хору, сміху і прощань.
Ґебріел не пішов до дверей разом із рештою. Він залишився у темній частині зали, вдивляючись у сходи. Нагорі стояла жінка, також у тіні. Обличчя не було видно, але він бачив теракотові й оранжево-рожеві вставки на її спідниці, які здавалися чорно-білими через темряву. Це була його дружина. Вона схилилася на поруччя, дослухаючись до чогось. Ґебріела здивувала її нерухомість, і він теж напружено прислухався. Та чув лише притишений сміх і суперечки на сходах ґанку, кілька акордів фортепіано і кілька нот, які проспівав чоловічий голос.
Він нерухомо стояв у мороці зали, намагаючись вловити мелодію, і дивився на свою дружину. У її поставі крилися грація і загадковість, так, ніби вона була символом чогось. Він запитав себе, символом чого є жінка, яка стоїть у тіні на сходах і дослухається до віддаленої музики. Якби він був художником, то намалював би її у цій позі. Блакитний фетровий капелюшок підкреслив би бронзу її волосся супроти темряви, а темні вставки на її спідниці відтінили би світлі. «Віддалена музика» — так би він назвав ту картину, якби був художником.
Вхідні двері зачинили, до зали увійшли тітка Кейт, тітка Джулія та Мері Джейн, усе ще сміючись.
— Той Фредді просто нестерпний! — сказала Мері Джейн.— Просто нестерпний.
Ґебріел мовчки показав вгору на сходи, де стояла його дружина. Зараз, коли зачинили двері у коридор, голос і звуки фортепіано можна було почути чіткіше. Ґебріел підняв руку, просячи тиші. Здавалося, пісня була на старий ірландський мотив, а співак наче не був певний як слів, так і свого голосу. Голос, який через відстань і хрипкість звучав тужливо, ледь-ледь передавав нюанси мелодії словами печалі:
— О,— вигукнула Мері Джейн.— Та це ж музичить Бартлі Д’Арсі, хоч за весь вечір і не мугикнув. Я вмовлю його заспівати пісню, поки він не пішов.
— О, будь ласка, Мері Джейн,— сказала тітка Кейт.
Мері Джейн пронеслася повз решту й побігла до сходів, але, перш ніж досягла їх, спів припинився, а фортепіано раптово зачинили.
— О, як шкода! — вигукнула вона.— Він спускається, Ґрето?
Ґебріел почув, як його дружина відповіла «так» і побачив, що вона йде до нього. За кілька сходинок за нею слідували містер Бартел Д’Арсі та міс О’Каллаґан.
— О, містере Д’Арсі,— вигукнула Мері Джейн,— це просто-таки нечесно з вашого боку ось так перериватися тоді, коли ми саме захоплено вас слухали.
— Я провела біля нього весь вечір,— озвалася міс О’Каллаґан,— разом із місіс Конрой, і він сказав нам, що жахливо застудився і не може співати.
— Оце ви, містере Д’Арсі, вигадали, — мовила тітка Кейт.
— Хіба ви не чуєте, що я каркаю, ніби та ворона? — грубо відрубав містер Д’Арсі.
Він поспіхом увійшов до комірчини й одягнув своє пальто. Решта, приголомшені його грубістю, не знали, що й казати. Тітка Кейт наморщила чоло і подала знаки решті облишити цю тему. Містер Д’Арсі стояв, обережно закутуючи собі шию, і супився.
— Це все через погоду,— мовила тітка Джулія після паузи.
— Так, усі застуджуються,— підтримала тітка Кейт,— геть усі.
— Кажуть,— вела далі Мері Джейн,— що стільки снігу, як зараз, не було вже тридцять років; а ще я читала сьогодні зранку в газетах, ніби сніг випав по всій Ірландії.
— Мені подобається вигляд снігу,— сумно мовила тітка Джулія.
— Мені теж,— сказала міс О’Каллаґан.— Я гадаю, що Різдво без снігу на землі — то не Різдво.
— Але ж бідолашний містер Д’Арсі не любить снігу,— усміхнулася тітка Кейт.
Містер Д’Арсі надійшов від комірчини, повністю закутаний і застебнутий; покаянним тоном він розповів історію своєї застуди. Усі надавали йому безліч порад, сказали, що їм дуже шкода, і наказали бути надзвичайно обережним зі своїм горлом на нічному повітрі. Ґебріел стежив за своєю дружиною, яка не брала участі в бесіді. Вона стояла прямісінько під запиленою фрамугою, і полум’я газової лампи підсвічувало насичену бронзу її волосся; він бачив, як вона днями сушила його біля вогню. Вона була у тій самій позі і, здавалося, ніби не чує розмови навколо себе. Нарешті повернулася до них, і Ґебріел побачив, що на її щоках пломенів рум’янець, а очі блищали. Потік радості раптово хлинув з його серця.
— Містере Д’Арсі,— сказала вона,— як називається та пісня, яку ви співали?
— Вона називається «Дівчина з Ауґріма»,— відповів містер Д’Арсі,— але я не пам’ятаю її, як слід. А що? Ви її знаєте?
— «Дівчина з Ауґріма»,— повторила вона.— Я не могла пригадати назви.
— Дуже гарна мелодія,— мовила Мері Джейн.— Шкода, що ви сьогодні без голосу.
— А зараз, Мері Джейн, — сказала тітка Кейт, — не дратуй містера Д’Арсі. Я не дозволю дратувати його.
Побачивши, що всі вже готові вирушати, вона провела їх до дверей, де були висловлені побажання доброї ночі:
— Що ж, на добраніч, тітонько Кейт, і дякую за приємний вечір.
— На добраніч, Ґебріеле. На добраніч, Ґрето!
— Добраніч, тітонько Кейт, дуже вам дякую. Добраніч, тітонько Джуліє.
— О, на добраніч, Ґрето, я тебе не побачила.
— На добраніч, містере Д’Арсі. Добраніч, міс О’Калаґан.
— Добраніч, міс Моркан.
— Ще раз добраніч.
— Усім на добраніч. Гарно дістатися додому.
— Добраніч. Добраніч.
Ніч була все ще темна. Тьмяне жовте світло нависало над будинками і річкою; здавалося, ніби небо опускається. Під ногами було ковзко; і лише смужки і шапки снігу лежали на дахах, на поруччі набережної й огорожах навколо. Ліхтарі червонясто світили в туманному повітрі, а на іншому березі річки на тлі похмурого неба загрозливо бовванів Палац чотирьох палат.
Вона йшла з містером Бартелом Д’Арсі, попереду нього; її черевички у коричневому згортку під пахвою, а руки підсмикують спідницю від сльоти. У ній більше не було граційності постави, але Ґебріелові очі все ще сяяли від щастя. Кров стугоніла в його венах; а крізь його мозок неслись, баламутячись, думки — горді, радісні, ніжні, героїчні.
Вона йшла попереду нього так легко і трималася так прямо, що йому зажадалося безшумно підбігти до неї, схопити за плечі й сказати на вухо щось нерозважливе й ніжне. Вона видавалася йому такою тендітною, що він прагнув захистити її від чогось, а тоді залишитися з нею наодинці. Моменти їхнього спільного потаємного життя розсипалися по його пам’яті, ніби зорі. Біля його горня лежить фіалковий конверт, і він погладжує його рукою. У плющі щебечуть пташки, а вздовж підлоги мерехтить сонячна павутинка від завіси: від щастя він не може їсти. Вони стоять на переповненій платформі, й він кладе квиток у теплу долоню її рукавички. Він стоїть із нею на холоді, дивлячись крізь заґратоване вікно на чоловіка, що видуває пляшки в гуркотливому горнилі. Дуже холодно. Її обличчя, духмяне у холодному повітрі, наблизилось до його; він раптово гукає до чоловіка біля горнила: