— А вогонь гарячий, сер?
Але чоловік не почув його за шумом горнила. Це теж було добре. Він міг відповісти грубо.
Хвиля ще ніжнішої радості вилилася з його серця і потекла теплим потоком по венах. Ніби мерехтливе світло зірок, моменти їхнього спільного життя, про які ніхто не знав і ніколи не дізнається, осяювали його пам’ять. Він прагнув нагадати їй ті моменти, змусити її забути роки їхнього тупого існування разом і нагадати лише моменти екстазу. Бо ж роки, здавалося йому, ще не згасили його чи її душі. Їхні діти, його писанина, її побутові клопоти не загасили всього ніжного полум’я їхніх душ. В одному з листів він їй писав: «Чому ці слова здаються мені такими тупими й холодними? Може, тому, що немає слова, достатньо ніжного, щоби бути твоїм іменем?»
Ніби віддалена музика, ці слова, написані багато років тому, хлинули на нього з минулого. Він жадав лишитися з нею на самоті. Коли інші підуть, коли він і вона будуть у кімнаті свого готелю, вони залишаться на самоті. Він м’яко покличе її: «Ґрето!»
Може, вона й не почує відразу: вона буде роздягатися. Та її вразить щось у його голосі. Вона озирнеться і погляне на нього...
На розі Вайнтаверн-стрит вони знайшли кеб. Він зрадів його гуркоту, бо ж той врятував від розмови. Вона виглядала у вікно і здавалася стомленою. Решта промовили всього кілька слів, показуючи на якісь будинки чи вулиці. Кінь змучено скакав під похмурим ранковим небом, тягнучи за собою стару торохкотливу коробку, а Ґебріел знову був із нею в кебі, вони мчали на корабель, мчали до свого медового місяця.
Коли кеб проїжджав через міст О’Коннелла, міс О’Каллаґан сказала:
— Кажуть, що міст О’Коннелла не перетнеш, не побачивши білого коня.
— Цього разу я бачу білого чоловіка,— озвався Ґебріел.
— Де? — спитав містер Бартел Д’Арсі.
Ґебріел показав на пам’ятник, на якому лежали шапки снігу. Тоді він по-дружньому кивнув йому і помахав рукою.
— На добраніч, Дене,— весело мовив він.
Коли кеб спинився біля готелю, Ґебріел вистрибнув і, незважаючи на протест містера Бартела Д’Арсі, заплатив візникові. Він дав чоловікові шилінг поверх плати за проїзд. Чоловік відсалютував і гукнув:
— Вдалого Нового року вам, сер.
— Навзаєм,— щиро побажав Ґебріел.
Вона сперлася на його руку, коли вибиралася з кеба, стояла на кам’яному бордюрі й бажала всім на добраніч. Вона так само легко спиралася на його руку, коли танцювала з ним кілька годин тому. Тоді він був гордий і щасливий; щасливий, бо вона була його, гордий, бо вона була граційною та жіночною. Але тепер, знову розбурхавши стільки спогадів, перший дотик її тіла, музичного, дивного і запашного, пронизав його гострим нападом хіті. Під покровом мовчання він щільно притисну її руку до свого боку і, стоячи біля готельних дверей, відчув, що вони втекли від свого життя й обов’язків, втекли від дому і друзів, втекли разом, із дикими й променистими серцями назустріч новій пригоді.
У холі у величезному кріслі-куполі куняв старий. Він запалив свічку в комірчині й рушив сходами попред них. Вони мовчки йшли услід, їхні ноги глухо ступали на сходи, вкриті товстим килимом. Вона підіймалася сходами позаду портьє, її голова нахилилася, тендітні плечі зігнулися, ніби під тягарем, спідниця щільно оперізувала талію. Він міг би обхопити руками її стегна й міцно стиснути, бо ж його руки тремтіли від цього бажання, і лише нігті, що впивалися в долоні, втримували дикий імпульс під контролем. Портьє спинився на сходах, щоб дати лад своїй свічці, яка плавилася. Вони теж зупинилися на сходинках нижче. У тиші Ґебріел чув, як віск скрапує на підставку і як його серце гупає в грудях.
Портьє провів їх коридором і відчинив двері. Тоді поставив свою зрадливу свічку на туалетний столик і запитав, о котрій годині розбудити їх зранку.
— О восьмій,— відповів Ґебріел.
Портьє вказав на вмикач електричного світла і забурмотів вибачення, та Ґебріел урвав його.
— Нам не потрібне світло. Досить світла з вулиці. І, якщо вже на те пішло,— додав він, вказуючи на свічку,— можете забрати і цю чудову річ, коли ваша ласка.
Портьє знову підняв свою свічку, але повільно, бо ж він здивувався такій чудернацькій ідеї. Тоді промимрив «на добраніч» і вийшов. Ґебріел клацнув замком.
Примарне світло від вуличного ліхтаря тяглося довгим променем від вікна до дверей. Ґебріел скинув пальто й капелюх на диван і пройшов до вікна, перетнувши кімнату. Він виглянув на вулицю, щоб трохи заспокоїти свої почуття. Тоді розвернувся і сперся на комод, спиною до світла. Вона вже зняла свій капелюшок і манто, тепер стояла перед великим дзеркалом у рухомій рамі, розстібаючи корсет. Ґебріел мовчав кілька хвилин, дивлячись на неї, а тоді сказав:
— Ґрето!
Вона повільно відвернулася від дзеркала і пройшлася смугою світла до нього. Її обличчя виглядало таким серйозним і стомленим, що слова завмерли на Ґебріелових устах. Ні, момент ще не настав.
— Ти виглядаєш змученою,— сказав він.
— Я трохи втомилася,— погодилася вона.
— Ти не захворіла, не відчуваєш слабкості?
— Ні, стомилася, от і все.
Вона повернулася до дзеркала і стала там, дивлячись у нього. Ґебріел знову почекав, боячись, що сором’язливість от-от здолає його, а тоді сказав різко:
— До речі, Ґрето!
— Що таке?
— Ти ж знаєш того бідолаху Малінса? — швидко мовив він.
— Так. А що з ним?
— Ну, цей бідолаха, він порядний малий, зрештою,— провадив Ґебріел фальшивим голосом.— Він повернув мені соверен, який я йому позичив, а я, насправді, навіть не сподівався. Шкода, що він не тримається якнайдалі від того Брауна, бо він непоганий малий.
Його трусило від роздратування. Чому вона видається такою віддаленою? Він не знав, як почати. Чи вона також через щось дратується? Якби ж вона повернулася до нього чи підійшла з власної волі! Взяти її такою, як зараз, було би насиллям. Ні, він спершу мусить побачити пристрасть в її очах. Він прагнув здолати її дивний настрій.
— А коли це ти позичав йому фунт? — спитала вона після паузи.
Гебріел намагався стримуватися і не вдаватися до брутальних слів про того п’яницю Малінса та його фунт. Відчайдушно прагнув закричати до неї, притиснути її тіло до свого, оволодіти нею. Але відповів:
— О, на Різдво, коли він відкрив ту крамничку з різдвяними листівками на Генрі-стрит.
Його так лихоманило від гніву й бажання, що не почув, як вона підійшла від вікна. Стала прямо перед ним, дивно на нього поглядаючи. Тоді раптом, звівшись на кінчики пальців і поклавши руки йому на плечі, поцілувала його.
— Ти дуже щедра людина, Гебріеле,— сказала вона.
Гебріел, тремтячи від задоволення через раптовий поцілунок і несподівану фразу, почав гладити її волосся, ледь торкаючи пальцями. Через миття напередодні воно було м’яким і сяяло. Його серце переповнювалося щастям. Саме тоді, коли він того жадав, вона підійшла до нього з власної волі. Можливо, її думки пливли у тому ж руслі. Можливо, вона відчула його бурхливе бажання і має поступливий настрій. А зараз, коли вона пригорнулася до нього так легко, дивувався своїй нерішучості.
Він стояв, тримаючи її голову у своїх руках. Тоді, хутко ковзнувши рукою по її тілу і притягнувши до себе, він м’яко сказав:
— Грето, люба, про що ти думаєш?
Вона не відповіла, і не віддалася повністю його обіймам. Він знову м’яко сказав:
— Скажи мені, в чому річ, Ґрето. Гадаю, я знаю, в чому річ. Я ж знаю?
Вона не відповіла відразу. Тоді вибухнула слізьми:
— О, я думаю про ту пісню, «Дівчина з Ауґріма».
Вона відсторонилася від нього, побігла до ліжка і, розкинувши руки на бильці, сховала обличчя. Ґебріел з хвилину стояв як вкопаний, дивуючись, а тоді пішов за нею. Минаючи велике дзеркало, він побачив у ньому себе у повний зріст: широкі груди, які напинали сорочку, обличчя, вираз якого завжди спантеличував його, коли він дивився у дзеркало, блискучі окуляри у золотій оправі. Він зупинився за кілька кроків від неї і сказав: