— А що з піснею? Чому ти плачеш через неї?
Вона підняла голову і витерла очі тильним боком долоні, ніби дитина.
— Чому, Ґрето? — спитав він м’якше, ніж навіть хотів.
— Я думаю про людину, яка колись давно співала цю пісню.
— І хто ж ця людина з минулого? — спитав Ґебріел, усміхаючись.
— Це людина, яку я знала у Ґолвеї, коли жила там з бабусею,— сказала вона.
З обличчя Ґебріела зійшла усмішка. Тупа злість почала закрадатися в його розум, а пристрасть — розпалюватися в його жилах.
— Це хтось, у кого ти була закохана? — іронічно спитав він.
— Це був молодий хлопчина, на ім’я Майкл Ф’юрі,— відповіла вона,— якого я знала. Він співав цю пісню, «Дівчина з Ауґріма». Був дуже тендітним.
Ґебріел мовчав. Він не хотів, щоби здалося, ніби його цікавить цей тендітний хлопчина.
— Я так виразно бачу його,— сказала вона за якусь хвилю.— Очі, які він мав: великі, темні очі! А який вираз у них — вираз!
— О, то ти у нього закохана? — спитав Ґебріел.
— Ми ходили з ним на прогулянки,— мовила вона,— коли я була у Ґолвеї.
Ґебріелові сяйнула думка.
— То, може, саме тому ти хотіла поїхати у Ґолвей з тією Айворс? — поцікавився він холодно.
Вона подивилася на нього і спитала з подивом:
— Для чого?
Її погляд змусив Ґебріела почуватися незручно. Він знизав плечима і сказав:
— Звідки мені знати? Може, щоб побачити його.
Вона відвернулася від нього, мовчки повела очима до вікна уздовж смуги світла.
— Він помер,— врешті мовила.— Він помер, коли йому було лише сімнадцять. Хіба не жахливо померти отак рано?
— Ким він був? — спитав Ґебріел, все ще іронічно.
— Він працював на газовому заводі,— сказала вона.
Ґебріел почувався приниженим через свою недоречну іронію, через те, що вона воскресила у пам’яті цього хлопця з газового заводу. Поки його переповнювали спогади їхнього спільного таємного життя, ніжність, радість і бажання, вона подумки порівнювала його з іншим. Його обсіли ганебні думки про себе. Сміховинна персона, хлопчик на побігеньках у своїх тіток, сентиментальний неврастенік з добрими намірами, який ораторствує для хамів та ідеалізує власні клоунські бажання, жалюгідний дурник — таким він побачив себе у дзеркалі. Інстинктивно відвернувся спиною до світла, щоби вона не бачила сорому, який запалав у нього на чолі.
Спробував підтримати тон холодного допиту, але, коли заговорив, голос його був смиренний і байдужий.
— Гадаю, Ґрето, ти була закохана у того Майкла Ф’юрі,— сказав він.
— Мені тоді було чудово з ним,— промовила вона.
Говорила приглушено й сумно. Ґебріел, відчувши, наскільки марно було намагатися привести її туди, куди він намітив, погладив її руку і сказав, також сумно:
— І від чого ж він помер так рано, Ґрето? Сухоти, так?
— Думаю, він помер через мене,— відповіла вона.
Від цієї відповіді Ґебріелові стало моторошно, ніби в мить очікуваного тріумфу на нього напала невловима та мстива істота, збираючи проти нього сили у своєму туманному світі. Він стрепенувся, вольовим зусиллям відігнав страхіття й продовжив гладити її руку. Більше не розпитував, відчував, що вона й так розповість йому про себе. Її рука була тепла та волога, вона не відповідала на його дотик, але він все продовжував гладити її так само, як гладив її перший лист того весняного ранку.
— Це сталося взимку,— сказала вона,— десь на початку зими, коли я саме збиралася поїхати від бабусі, щоб прибути сюди, в монастирську школу. А він захворів у себе в Ґолвеї, і його не випускали, як написали його рідні в Оутерарді. Він зліг, так мені сказали, чи щось таке. Я ніколи не знала напевне.
Вона спинилася на хвильку й зітхнула.
— Бідолашний,— сказала вона.— Він дуже любив мене, був таким чуйним хлопцем. Ми ходили гуляти разом, ну знаєш, Ґебріеле, на прогулянку, як це роблять у селі. Він хотів вчитися співати, якби ж не його здоров’я. У нього був дуже гарний голос, бідний Майкл Ф’юрі.
— Так, а тоді? — спитав Ґебріел.
— А тоді, коли настав час мені їхати з Ґолвея і йти до школи, йому стало набагато гірше, мені не дозволяли бачитися з ним, тож я написала йому листа, розповіла, що їду в Дублін, повернуся влітку і сподіваюся, що тоді йому буде краще.
Вона спинилася на хвильку, опанувала свій голос і повела далі:
— Увечері перед своїм від’їздом я була в будинку бабусі на острові Монахинь, пакувала речі й почула, як у вікно хтось кинув камінчик. Вікно було таке мокре, що я не могла нічого розгледіти, тож побігла донизу в чому була та вислизнула крізь задні двері у сад, де стояв той бідолаха на задвірках, тремтячи.
— І ти не звеліла йому повертатися? — спитав Ґебріел.
— Я молила його негайно піти додому і сказала, що він помре через той дощ. Але він сказав, що не хоче жити. Я бачу його очі так виразно, так виразно! Він стояв у кінці стіни, де було дерево.
— І він пішов додому? — спитав Ґебріел.
— Так, він пішов додому. І коли я провела у школі всього лише тиждень, він помер; його поховали в Оутерарді, звідки походив його рід. О, в день, коли я почула про те, він був уже мертвий!
Вона спинилася, задихаючись від ридань, і, здолана емоціями, впала долілиць на ліжко, схлипуючи в ковдру. Ґебріел нерішуче потримав її руку ще хвилину, а тоді, присоромлений втручанням у її горе, легенько відпустив і тихо пішов до вікна.
Вона міцно заснула.
Ґебріел, спершись на лікоть, декілька хвилин без образи дивився на її сплутане волосся і напіввідкритий рот, дослухався до глибокого дихання. Тож в її житті була романтика: заради неї помер чоловік. Йому вже мало боліло від того, яку жалюгідну роль він, її чоловік, зіграв у її житті. Він дивився на неї, поки вона спала, так, ніби він і вона ніколи й не жили разом, як чоловік із дружиною. Його допитливий погляд надовго затримався на її обличчі й волоссі, і коли він подумав про те, якою вона була тоді, у часи своєї першої дитячої краси, дивний, дружній жаль до неї пройняв його душу. Він не зізнався би навіть самому собі, що її обличчя більше не красиве, проте знав, що це вже не те лице, заради якого Майкл Ф’юрі кинув виклик смерті.
Можливо, вона й не розповіла йому всієї правди. Його погляд ковзнув на стілець, куди вона скинула свій одяг. Шнурок від нижньої спідниці звисав на підлогу. Один чобіток стояв, його халява опала, інший лежав збоку. Він здивувався своєму виру емоцій годину тому. Звідки він узявся? Від вечері у тітки, від власної дурної промови, від вина й танців, веселого прощання у залі, задоволення від прогулянки по снігу вздовж річки. Бідолашна тітка Джулія! Вона також скоро перетвориться на тінь, як тінь Патріка Моркана і його коня. Коли вона співала «Вбрання Нареченої», він на хвильку упіймав цей змучений вираз на її обличчі. Можливо, вже скоро він сидітиме у тій самій вітальні, вбраний у чорне, з циліндром на колінах. Жалюзі опустять, а поряд тітка Кейт буде плакати, сякатися й розповідати йому, як померла Джулія. Він пошукає у себе в голові якісь слова розради, та знайде лише невдалі й слабкі. Так, так, це станеться дуже швидко.
Його плечі змерзли, в кімнаті було холодно. Він обережно простягнувся під ковдрою біля своєї дружини. Один за одним, усі вони перетворяться на тіні. Краще вже хоробро відійти в інший світ у повній славі якоїсь пристрасті, аніж сумно зів’янути й змарніти з віком. Він подумав про те, як та, що лежить біля нього, стільки років тримала замкненим у серці образ очей свого коханого, коли той сказав їй, що не бажає жити.
Рясні сльози наповнили очі Ґебріела. Жодна жінка ніколи не будила у ньому таких почуттів, але він знав, що це, мабуть, і є кохання. Сльози збиралися ще швидше у нього в очах, і в напівтемряві він уявив, що бачить подобу молодого чоловіка, який стоїть під мокрим деревом. Інші обриси були поруч. Його душа наблизилася до того краю, де мешкають сонми мертвих. Він усвідомлював, але не міг осягнути їхнього мінливого й мерехтливого існування. Його сутність поступово відходила в сірий, невловимий світ, а справжній світ, який колись збудували і в якому колись жили ці мертві, розчинявся і марнів.