Яриній з Ярою опустилися на коліна перед Сяючим. Двоє трималися за руки.
– Ми тут сьогодні, аби поєднати небесний Вогонь і земну Воду створюючи гармонію нового життя! – звернувся Яр до великого правителя Волесвіту.
– Знаю. Так і мало бути. Всі ми давно чекали на цей день.
Небо над Вирієм заспокоїлося. Більше не було блискавиці, ані грому. Хмари зникли. Мільйони зірок розсипалися Небокраєм, ранній місяць сяяв ніжно, надихаюче.
– Чи готова ти, Яро, поєднати свою Волю із Волею Яринія навіки?
– Я того існую, Сяючий, аби напувати теплом свого серця любов Волесвіту. Без вогню вода – лід та сніг, як і моє серце – крижина без кохання того, кого воно обрало.
Келих Сяючого наповнився солодким медовим напоєм, що витікав із кори Прадавнього дерева. Він осушив його до дна, відчуваючи теплу силу цілющого нектару, та поставив коло трону, порожній.
– Ми не можемо йти проти Волі жодного із мешканців нашого світу. Ваша Воля поєднатися в одне ціле, моя – стати чинителем та свідком цього. Наблизьтеся до Життєдайного каменю. Яро, наречена Яринія, ти кладеш руку долонею на камінь, Яринію, наречений Яри, покрий своєю долонею її.
Прадавнє дерево розсяялося ще ясніше від Волі, котра ринула з кожного із цих двох та примножувалася від їхнього Кохання у нескінченну кількість разів. Наречена спрямувала погляд на камінь та протягнула свою руку до нього. Вона повільно поклала тендітну долоню на темну поверхню Життєдайного та…
– Ай! – зойкнула й шарпнула руку до себе – Пекучий!
– Що? – Сяючий збентежився та підвівся зі свого трону.
– Не може бути. Хтось намагається проникнути до Вирію. Хтось із людей. Той, хто наділений особливим баченням!
Світло Прадавнього дерева змінилося із кремово-ніжного на яскраво-фіалкове, подібне до сяйва Яриних очей. Із стовбура вийшла тінь, яка виявилася чоловіком. Чоловік цей мав посріблене волосся й бороду, проте старим не був. У руці тримав продовгуватий предмет огненного кольору, котрий впав на траву, щойно незнайомець побачив Сяючого.
– Хто це тут?! – прозвучав голос, мов грім.
Чоловік щось пробурмотів, упав на коліна й заплакав. Дерево знову засяяло кремово-ніжно.
Він плакав, витираючи обличчя рукавами й руками, наче від цього мало поменшати сліз.
– Я, я… – намагався сказати бодай слово.
Небо над Вирієм нахмарилося. Чорнявий кучерявий красень юнак заступав собою неймовірної вроди чорнокосу дівчину, яку важко стало розгледіти через це.
– Я простий мандрівник, який знає дещо більше, аніж інші люди… Лише тут сподіваюся знайти поміч для неї.
– Як можеш ти балакати до нас просто, наче ми такі ж як і ви? – гнів Яринія відобразився громом між хмарами.
– Я говорю з вами мовою рідною мені – мовою серця. Мова ця проста, з чим я нічого не можу вдіяти.
– Милий, невже ти не відчуваєш, який біль сей чоловік приніс із собою?! Суцільна розпука. Ми мусимо вислухати його! – Яра вийшла з-за спини свого розгніваного нареченого спокійна та прекрасна і ніхто із присутніх не зміг би у цю мить відвести від неї очей. Хмари розійшлися – на небі знову засяяли зорі.
– Неймовірно… як подібна ти на неї! – очі чоловіка округлилися.
– Сяючий, Яре, вислухаємо людину, котра знайшла в собі силу й відвагу опинитися тут!
– Говори, чому прийшов! – мовив Сяючий.
– Спасибі Вам, панно, за розуміння й доброту. Я прийшов сюди просити помочі у Зоряних Дів Долі, які будуть присутні при народженні моєї онуки! – він поглянув на небо, де, немов у відповідь на його слова, дві великі зірки засіяли яскравіше інших.
– З дитинства мені сняться сни, більше подібні на видіння, аніж на прості нічні історії. Багато років я блукав своєю країною. Мандруючи, грав людям на сопілці, змайстрованої мною із шматка ясена, у який поцілила блискавка, та співав те, що бачив у снах. Так я допоміг багатьом. Ось уже сім ночей мені сниться жахливе. Один і той самий сон впав тягарем на мою душу! У сні цьому донечка моя не витримує муки пологів і… – запнувся й затремтів усім тілом, закриваючи обличчя руками. Здалося, наче волосся його стало ще сивішим. Зібравши в собі усі сили й мужність, що мав, чоловік продовжив говорити: