– Врятуйте мою онуку. Прошу вас! Нехай Діви Долі випрядуть для неї щасливу Долю. В обмін на це я готовий вручити вам свою Волю й лишитися тут навічно!
Проказав, видихнув важко й схилив голову, чекаючи вироку, здійснивши все, що міг.
– Діви Долі не рятують життя, вони лише впливають на те, що буде в майбутньому крихітки. Вплив цей незначний, адже кожен обирає свій шлях сам. Лише хтось із Вищих зможе допомогти, даруючи свою Волю людині та рятуючи їй життя. При цьому, Вищий покидає Вирій та стає людиною, забуваючи про те, ким був. Навряд, бодай хтось зважиться на подібне заради твоє онуки… – Сяючий говорив спокійно й розмірено. Він був певен, що нічого з того не вийде.
– Я готова подарувати свою Волю цій дівчинці… – почувся ніжний голос весни.
Блискавка розрізала хмарне небо – серце Ярове. Сивий чоловік завмер на місці.
– Що ти таке говориш, доню?! – запитався Сяючий, збентежено.
– Це моя Воля, ви не можете противитися їй!
– Що ти дієш, Яро?! – Яр схопив кохану за руку. Блискавиця поцілила в одне із дерев позаду них. Молодик та молодичка, які обіймали його, полинули до озера у вигляді білих субстанцій.
– Втамуй свій гнів, коханий, небо вибухає.
Яра поклала руку на обличчя нареченного.
– Такий мій шлях. Я знала про це, я чекала цього.
– Як ти збираєшся повернутися до Волесвіту, якщо нічого не пам’ятатимеш?!
– Мої зорі вестимуть мене сюди і ти допоможеш мені. Ти повернеш мене в наш світ, щойно прийде час, щоб ми стали чоловіком та дружиною.
– Ти маєш лишитися тут, замість мене – звернулася Яра до сивого чоловіка. Цієї ночі біля Прадавнього дерева Вирію відбувалося щось дивовижне.
– Ні! Знай, якщо ти зробиш зараз це, якщо підеш, я не шукатиму тебе, чуєш?! Не шукатиму. Ніколи! І ми більше не побачимося! Якщо ти так легко відмовляєшся від того, що подаровано нам удвох волею Любові, то і я відмовлюся. Я не шукатиму тебе, Яро! Ти назавжди лишишся там! – голос Яринія зірвався на крик.
На фіалкових очах виступили теплі краплі. Сльози текли з двох чорних безодень. З небес ринув дощ.
– Не говори того, про що шкодуватимеш, коханий. А я знаю, ти шкодуватимеш.
– Ні!
Яр упав на коліна, затулив долонями обличчя. Вона опустилася на коліна та поклала руку на його чорні кучері.
– Я мушу вчинити так! Цей чоловік прийшов за мною!
– Ні!
– Ти повернеш мене сюди, я знаю.
– Ні.
– Ти не покинеш мене.
Яриній подивився в її фіолетові очі безоднями ще більше почорнілими від горя.
– Покину. Ти ж покидаєш мене...
– Сяючий, я готова.
– А що цей чоловік робитиме у Волесвіті? Навіщо він тут? – запитав Сяючий.
– Я, я можу грати для вас. Ось.
Чоловік підвівся з колін та дістав з-під свого кожуха дуду.
Він торкнувся губами дерев’яного горла свого ясеневого інструменту і той зазвучав чаруючим автентичним голосом. Маленький зеленавий Аук, який увесь час беззвучно спостерігав, сидячи на гіллі дерева, зістрибнув зі свого глядацького місця й розпочав кумедно-чудернацький лісовий танок.
– Яка красива мелодія! – кричав своїм гелієвим голосом, танцював і реготав.
– Лишайтеся, пане музиканте, будемо танцювати вічно! – тішився Аук.
– Ніколи не забуду цієї мелодії. Ніколи! Я пригадаю, все пригадаю, щойно почую її знову. Така моя Воля, Сяючий.
– Я гратиму її щодня, аби не забути. Гратиму для Вас! – чоловік обірвав мелодію, не догравши коди. Горлянку йому стиснуло ридання.
Мало що стало видко за зливою. Ніколи раніше світ не бачив такого дощу.
***
Не відаю звідки ця мелодія взялася в моїй голові. Наче виникла сама собою. Я почала наспівувати її ще зовсім маленькою.
Бабуся ростила та виховувала мене, у вісім літ завела до музичної студії, де я вчилася співати та грати на сопілці. Частенько розповідала мені про дідуся, мого рідного дідуся, котрий зник невідомо куди перед моїм народження. Він, як і я, грав на сопілці, але був самоучкою. Дідусь умів виготовляти сопілки, дуди, пищики, з якими мандрував по селах, містах. Музикував прямо на вулицях, збираючи довкола себе та своєї музики люд. А ще він дуже любив мою маму, яку мені побачити не судилося, але це не означає, що я не люблю її. Дідусь багато палив.