– Бабунь, навіщо цей шмат дерева й заліза постійно тут стоїть? Ти ж хронічно не переносиш цигарковий дим, як і я.
– Яринко, постав на місце. Це дідова улюблена попільничка і вона чекатиме на нього у цій кухні поки я жива!
Попільничка – шматок кори дерева, у якій хтось проробив діру й вставив залізну тарілочку, лишилася чекати діда після бабусиної смерті. У мене рука не піднімалася сховати її.
Через загадкове зникнення коханого, у бабусі розвинулася фобія. Панічно боялася, що зникну і я. Мої заспокоювання не діяли, ніяка аргументація не сприймалася серйозно, хоч я тисячі разів переконувала її, що нікуди зникати не збираюся!
Бабуся водила мене до школи і зустрічала після уроків, водила до музичної і зустрічала після музичної. Коли я виходила гуляти в двір, аби побавитися з іншою дітлашнею, вона буквально селилася на балконі. Навіть узимку. Виглядала-виглядала, де там я…
Скажу відверто, мене то дратувало. Добряче дратувало! Постійно сварилася з нею через це! За межі міста я виїжджала лише на гастролі з дитячим хором «Пролісок» (погоджуюся, назва відблискує радянщиною), у якому співала. Усе. Вона майже нікуди мене не пускала. Часом, я ловила себе на жахливій думці, що ненавиджу діда за те, що він зник, тим самим занапастивши моє життя! Звісно, подумки я висварювала себе. Але, нічого тут було робити, подібні думки мали місце в моїй голові.
Так і жили. Бабуся постійно хвилювалася за мене, бо я «ще мала», а я постійно хвилювалася за бабусю, бо вона «вже не молода». Бабусині хвилювання були безпідставними – я виросла. А от мої… Її не стало, ледь мені виповнилося вісімнадцять.
Тоді я повністю осиротіла.
Бабуся залишила мені однокімнатну квартиру в центрі Києва. Я любила ці кілька квадратних метрів допоки в ній жила вона – моя рідна старенька. Коли її серце спинилося, квартира наче спорожніла.
Мені пощастило потрапити на роботу до хору «Берегиня». За іронією долі капела справді стала мені берегинею.
Перший рік роботи в хорі був для мене страшенно тяжким! Вельми непросто вивчити увесь величезний репертуар, який до того ж невпинно поновлювався. Ночами не спала – виспівувала партитури. Боялася – голос втрачу.
«Там та-ра-та-ра та там, та та-ра-та-ра там, та та та-ра та-ра там, та та та-ра та-ра там» – наспівувана з дитинства мелодія виявилася мотивом солоспіву Миколи Дмитровича Леонтовича під назвою «Дударик». У мене мало партитура з рук не випала, коли на репетиції ми почали розучувати сю музичну мініатюру!
Так ось воно що! Он, що я співаю з самісінького дитинства! Але звідки це взялося в мені?! Від бабусі почула або з радіо чи телевізора… діти хутко все запам’ятовують…
Бережанчики (так ми обзиваємось одне на одного) взяли моду гніватися на мене через те, що я принадилася уникати третього відділення концертів, себто п’янок.
Одного разу, опісля чергового виступу, вони все-таки не дали мені спокійно піти до готелю і вишивати черговий витвір, затягнувши на вечірку. Цілісінький вечір біля мене вертівся Іван Тирієнко– завидний жених нашої берегині, через що усі неодружені панянки, яких в хорі більшість, почали зиркати на мене з-під лобів. Навіть до номеру провів готельного. На каву напросився. Я пригостила його чаєм, мене він так і не торкнувся, і не торкнувся би ніколи, ні за яких обставин! Хлопець дратував мене, я хотіла здихатися його любові.
Півроку Йванко не давав мені спокійно дихати. Півроку! Кілька разів з’являвся у репетиційній студії з квітами. Знаючи, як сильно я люблю українське, привіз для мене звідкись неймовірної краси вишиванку ручної роботи. Звісно, я не хотіла її брати, але… та ні, хотіла. Я не хотіла платити за ту вишиванку ціну, яку Іван від мене чекав. Божився, що подароване ним ні до чого мене не зобов’язує, паралельно ночуючи під вікнами моєї квартири. Дарма. Усі його дії лише гнівали мене.
Через півроку малорезультативних домагань, Іванко перед усім хором зробив мені сюрприз, від якого я мало не посивіла – став на коліна і… «виходь за мене заміж». Отакої!
Я завше намагалася бути стриманою та урівноваженою… але. Тоді у мене не вийшло ані стриматися, ані урівноважитися. Сльози водоспадом потекли з моїх фіолетових очей, вічно кохати які, він щойно божився, і я в істериці вибігла із репетиційного кабінету залишивши його, бідного, стояти на колінах перед хором.