Тиждень лежала вдома і плакала, твердо вирішивши більше не повертатися до капели! Вимкнений телефон, не переглянуті повідомлення на Facebook… Знищуючи усі запаси морожених вареників та пельменів, які наліпила та наморозила на півроку вперед (як вчила бабуся), випиваючи алкоголь, котрий накупила на зимові свята у Німеччині, коли ми поверталися з німецього музичного фесту, переслуховуючи старі бабусині платівки із голосом Вертинського, я не розуміла, що робитиму далі.
Щодень прибігала Люба. Осудливо оглядаючи порожні бляшанки, вичитувала мене за гріхи кількаденного пияцтва та зневіри. І була права. Не допомагало. Завидівши безрезультатність своїх намагань, Любочка взяла у мене запасний ключ від квартири. Хвилювалася, аби я вижила в цьому добровільному самоорганізованому заточенні.
На сьомий день в двері голосно постукали.
Відчинила.
– Ти чому репетиції пропускаєш?!
На порозі квартири стояла Іванна Рудольфівна – керівничка хорової капели «Берегиня».
– Я… те… я… – не знала, що їй відповідати.
– Впустиш? На вулиці страшенно холодно стало, а на студії опалення не увімкнули. Замерзла на репетиції, як собака!
– Звісно, заходьте. У мене тут автономне опалення. Тепло.
Мені було страшенно соромно за свій зовнішній вигляд. У брудній піжамі, з брудною головою, облізлим манікюром, нескубаними бровами та ще, певно, перегаром. Жахіття. Єдиний раз у житті тоді я опустилася до такого стану. Боляче вдарила по мені ця пропозиція, на яку не змогла відповісти «так». «Ні» я теж не сказала. Але всім було зрозуміло, що моя втеча, це аж ніяк не позитивна відповідь.
– Іванно Рудольфівно, простіть за цей безлад. Я…
– Випити є? – збила мене з пантелику Рудольфівна.
– Перепрошую?
Ніколи в житті, до тієї самої миті, не бачила, щоб наша капельмейстерка вживала алкоголь! І це не тому, що я не ходила на тусовки колективу, а тому, що вона не пила! Принаймні з нами, себто хористами своїми.
– Випити є? – вона повторила своє питання на тон голосніше.
– Еее. Так. Чого бажаєте? Вина? – я не впізнала свого голосу, який затремтів.
– А міцнішого нічого не знайдеться?
– Ггггорілка лише. Нннімецька. Кальвадос.
– Кальвадос… Прямо тобі Ремарк.А давай!
Я принесла дві кришталеві чарки. З однієї вже тиждень пила сама, іншу – витягла із серванта. Кришталевий гарнітур моєї бабусі. Красивий.
Поставила на журнальний столик, налила в обидві чарки прозорої німецької настоянки.
– За сміливість! – Іванна Рудольфівна випила до дна.
Я не подужала.
– І що ти думаєш робити? – трохи помовчавши, запитала.
– Ну, якщо мене не депортують з країни, піду мити туалети до Верховної Ради, – сказала якусь дурню на кшталт цієї.
– А серйозно? Хористи шоковані від того, що сталося. Кісточки тобі перемивають. Іван чорніше хмари ходить. Каже, що ти відьма, причарувала його. А кури ті підквакують йому.
Я проковтнула слину. Кальвадос стояв поперек горла.
– Кури взагагалі-то не квакають, жаби квакають…Які кури, Іванно Рудольфівно?
– Ті, що опустилися до рівня пліткарства! – пояснила.
Випили по другій.
– Значить, я відьма…
– Відьма. Причарувала бідного Івасика. Ай! Порозплітали язики! Уявляєш, говорили за мене, що я п’яна під тином валялася… а я ж не п’ю! Наливай! Третя – за любов!
Іванна Рудольфівна піднесла руку із наповненою по вінця чарчиною. Я ж бо не спромоглася і першої допити.
– За взаємне кохання, яке ти ще обов’язково відшукаєш! Чи воно відшукає тебе. Не знаю. Але все буде. Все буде!
– А Ви попрощатися зі мною прийшли? З колективу виганяєте?
Мені кортіло дізнатися мету візиту капельмейстерки.
– Ага. Не дочекаєшся! Через тиждень виступ у Кам’янці-Подільському! У фортеці! Аби тільки потеплішало до того часу… А ти репетиції прогулюєш! Аяяй! Щоб завтра о десятій тридцять в репетиційній залі була без запізнень!