Сказала твердо, наскільки це було можливо після трьох чарок на голодний шлунок для людини, яка взагалі не п’є.
– Не прийду. Нічого мені там робити… – ледь вичавила з себе я.
– Давай не ти будеш це вирішувати. Що такого трапилося, що ти дала слабину? Звісно, він в тебе закохався! Як і більшість мужиків, котрі тебе бачили. У дзеркало глянь! Пощастило тобі з вродою… або не пощастило…Причаровуєш усіх своїми фіалковими очима. Чи ти гадаєш, що деінде тобі легше буде? Наївна! Люди кругом однакові. Клюватимуть всюди. Так що до ладу себе приводь. Щоб прийшла завтра в найкращій своїй формі! І з настроєм хорошим. Ти що хочеш виступ у фортеці пропустити?!
***
Ярина відчула приємне тепло спиною, ногами, поворушила руками, чутливими пучками відчуваючи… що? Щось розсипчасте, наче пісок, нагрітий сонечком пісок.
Розплющила очі, побачила осяяну коштовними блискітками темносиню тканину зоряного неба! Мимовільно роззявила рота. Несила витримати такої несподіваної краси. Сіла. Огледілася. Так і є – під нею теплий пісок, попереду – велике водоймище із завмерлою від нічного спокою, водою. А позаду – ліс. Приємність лекого вітру пестила оголене тіло. Що?! Ярина опустила долі очі… вона була зовсім гола. Розпущене хвилясте волосся лоскотало спину.
Чула погляд на собі, той, що відчувала досі усе свідоме життя. Але цього разу вона боялася повернути голову туди, звідки на неї дивився… а раптом його там немає і це всього лишень марево чи сон.
Повернулася. Посміхнулася полегшено. На овальному камені сидів Яр. Кінчики чорних кучерів сяяли місячною люмінесценцією, як і татуювання зірок на худорлявому м’язистому тілі, на руці із зображеною восьмипелюстковою квіткою Сонця. Ось, чому він ходив у шкіряних рукавичках. Ховав сонячне сяйво! Ярині перехоплювало подих від баченого. Вона й не уявляла, що може відчувати подібне, дивлячись на чоловіка. Але він же не просто чоловік, він – небо.
Найбільше за усе на світі закортіло, аби Яр приголубив її негайно. Так і сталося.
Вони любилися під зірками, занурюючись все глибше й глибше… тіло-в-тіло, очі-в-очі, серце-в-серце.
А потім мовчки лежали на теплому піску, доки Ярина заговорила:
– Ти казав, що не шукатимеш мене, казав, що перестанеш кохати…
– Я був із тобою кожнісіньку мить, ні на секунду не залишав тебе.
– Навіть, коли я ходила в туалет і голила ноги?
Фіалкові Яринині очі округлилися від здивування.
– Ну, не настільки аж кожнісіньку мить! – посміхнувся.
– Коханий мій… Чи знаєш ти, що я тепер – не лише царівна Волесвіту. Я – та дівчина Яринка, яку порятувала двадцять три роки тому! І у мене була бабуся, за якою сумуватиму завжди і дід, який врятував життя своїй онуці… чоловік зі срібним волоссям, котрий перервав наше із тобою весілля й дав мені можливість отримати стільки нових знань про щось зовсім інакше, аніж я відала тут!
Замовкла. Зітхнула щаслива. Заплющила очі.
– Тепер я здатна породити нове життя, а раніше мала лише вічне своє… нове життя зароджується нині у мені.
Ярина ніжнісінько торкнула долонею свій живіт. Потім – притулилася до Яра, який не переставав посміхатися ні на мить. Вона лежала на його руці, горнулася щокою до його плеча, шиї, цілувала губи.
– Я вдома, я з тобою… знала, що так буде, навіть там, перебуваючи у своїй багаторічній земній амнезії. Я жодного чоловіка не пізнала на землі. Нікого не кохала, відчувала твою присутність.
Яриній мовчав, дивився на зорі, перебирав пальцями її кучерики.
– Чому ти забрав мене до Волесвіту саме зараз?
Вона зіперлася на лікті, подивилася сяючими щастям фіалковими очима у його темні безодні.
– Тому, що ти не віддала свою Волю іншому, коли настав час обирати.
На небо випливла темна хмара – мука розпуки, яку ховали в собі ці його слова. Волю Ярову завше дзеркально відображало небо Волесвіту. Його Душу віддзеркалювала Душа Ярини.
– Обирати? Про яку Волю ти говориш? Я твоя наречена! Всі ці роки була твоєю нареченою, а тепер…
– Тепер ти моя дружина! Поглянь...
Він вивів перед їхні обличчя свою правицю – безіменний палець засяяв вигинами орнаменту, якого раніше не було. Символи Сонця й Води переплелися на пальці.