Ярина поглянула на свою руку – крапля сльози потекла щокою, не втрималася. Обручальний перстень обвив сяючим орнаментом смугляву шкіру її безіменного пальця – там, звідкіля лине тонка ниточка прямо до серця…
Так здійснилася наша спільна Воля бути разом. Так Сонце із Водою на Землі породили нове життя – Тебе, наш любий синку. Все це відбулося для того, аби народився Ти, маючи свою власну Волю, яку ніхто і ніколи в Тебе не відбере!
***
Старенький охайний мужчина увійшов до вузького, проте високого приміщення коридору квартири із вельми здивованим обличчям… ключ таки підійшов! Двадцять чотири роки минуло з тієї пори, як він востаннє вийшов із цих дверей, а двері лишилися вірними йому. Посміхнувся.
Одразу помітив безліч оновлень. Яринка осучаснила їхнє помешкання. Меблів майже не лишила, стіни висвітлила.У кімнаті над сорока дюймовою плазмою висів портрет вродливої жінки. Поряд – ще одне фото, інша жінка, дуже подібна до попередньої і обидві з Ярининими рисами.
Ноги підкосилися. Дідусь сів на ліжко і уперше за двадцять чотири роки пустив сльозу. Полегшало миттєво. Витер очі, огледівся. Безліч орнаментів прикрашали усе, що оточувало – подушки, безладно розкидані на ліжку, гардини, скатертину на столі. Ярина вишивала. Орнаменти різні-різні, та все ж, повсюди світився й вирізнявся один знак подібний до квітки – восьмипелюсткове Сонце. Сей знак сяє на правиці Яра.
Розчулений спогадами, чоловік увійшов до кухні.
– Вазоники… твої квіти досі цвітуть, хороша моя, біднесенька моя дружинонько. Хто ж вас поливав усі ці місяці?..
Усівся на стілець коло столу, дістав з кишені цигарку, яскраву помаранчеву запальничку. Закурив. Сумно посміхнувся, заввидівши свою попільничку саме там, де й лишив її двадцять чотири роки тому.
– Здрастуйте… – у дверях кухні, округлюючи оченята, застигла чорнява дебела жіночка.
Від несподіванки закашлявся. Ось вона й поливала…
– Хто Ви? – запитала стривожена.
Дідусь затушив цигарку, оглянув жіночку дещо посоловілими очима й:
– Те саме у Вас питаюся…
– Де Ярина?
Вона наче й не чула старого.
– А Ви її подруга?
– Так! Я Люба. А Ви…
– Дідусь Яринки. Можливо, вона розповідала Вам що…
– Що Ви зникли багато років тому…
– Сідайте, люба Люба.. – вказав рукою на стілець з іншого боку столу.
– Угу… – люба Люба послухалася. Сіла. Руки склала на колінах.
– То, значить, Ярина зникла, а Ви повернулися?
– Щось таке.
– А ддде вона? Що з нею? – затремтіла.
– З нею все гаразд. Не хвилюйся, дитинко. Відаю, щиро любиш онуку мою. Ти все збагнеш… зачекай тут трішки.
Люба дивилася йому в очі і раптом… розридалася. Наче давно хотіла виплакатися, а не могла.
– Ярина зникла десять місяців тому! Її всі шукали і ніякого сліду, нічого, квартира ця вже не її, а… – слова топилися в сльозах.
– Заспокойся, Любонько. Знаю. З квартирою все вирішимо. Я повернувся і нікуди більше не збираюся зникати. Зачекай мить.
Дідусь підвівся зі стільця та подався в коридор. За мить він повернувся, тримаючи у руках прямокутне щось.
– Ось… – простягнув це «щось» Любі. Трепетно узяла пакунок вологими й солоними від сліз руками.
– Ммможна роз-роз…
– Можна. Після того, як ти прочитаєш це, я поверну пакуночок онуці, вірніше, правнуку.
Люба роззявила рота. Правнуку?!
Дідусь вийшов з кухні. Біла м’яка тканина виявилася мішечком, з якого Люба витягнула на світло купу зв’язаних білою атласною стрічечкою листків.
«Здрастуй, Любонько! Сумую за тобою… Ти все збагнеш, тільки прочитай це. Люблю щиро! Як тебе не любити, ти ж Люба! В пакуночку намисто, яке я зробила для тебе. Хай оберігає. Я не забуду тебе! Будь щаслива! Пригортаю до серця… Ярина».
Сторінка із посланням, виписаним золотом, змокріла від сліз. Тремтячою рукою відклала її на стіл. У мішечку знайшла прикрасу із перлів, котрі ніжно сяяли. Люба не могла збагнути звідкіля береться це сяйво.