– І я тебе ніколи не забуду, Яриночко!
Поцілувала намисто, одягнула його.
Далі, тими ж таки золотавими літерами, виблискував початок історії, в яку, забувши про усе на світі, розчулена Люба поринула з головою:
«Діду мій, Дударику!
Ти ж, було, селом ідеш,
Ти ж, було, в дуду граєш –
Тепер тебе немає…
Дуда твоя гуляє,
І пищики зосталися,
Казна кому досталися…
І так п’ятсот разів. На репетиціях, у метрі дорогою додому, на кухні вдома, у душі. Я постійно співала Леонтовича. А коли не співала, «Дударик» мимовільно звучав у моїй голові» …
Конец