– На Лісовика-добряка.
Чоловічок зареготав гелієвим сміхом.
– Ну, по-перше, не такий він уже й добряк, всяке буває, а по-друге, до Лісовика мені далеко! Але мислиш вірно. Я мешкаю в лісі, і вкрай рідко звідти вибираюся. Хіба дуже треба, або мені згори накажуть… – на мить він задер свої блакитні-блакитні очі догори після чого знову подивився на мене, – Тоді вже мушу йти. Зізнаюся, ваш світ занадто нудний для мене, постійно хочу спати тут. Я ж бо ніколи не сплю, а ця смакота добряче підбадьорює! Рятує від нудьги!
– Не Лісовик підняв догори руку, в якій тримав розірваного сріблястого прямокутника, де ще лишилося трішечки лавацци.
– Хто Ви? – я підвелася з килима й сіла на дупу. «Оце то сниться мені», думала.
– А в тебе є ще ця смакота? – запитав із надією.
– Ні, Ви все з’їли. Я би сама не проти випити кави, вона й мене рятує від нудьги.
– Ммммм… Шкода! – усього на кілька секунд посмішка зникла з його доброго обличчя, але чоловічок швидко виправив це непорозуміння.
– Ну гаразд. Знайомимося. Ти Ярина, я знаю. А мене звати Аук.
– Аук?! Ніколи не чула подібного імені.
«Та й істот таких не стрічала», – додала подумки.
– Аук. Ну, від «Ау»! Ти ж сама щойно кликала мене, коли шукала смакоту, яку я з’їв.
Аук розреготався. Смуглява шкіра його круглого животика заколивалася. Веселе створіння!
– Ти, певно, не блукала лісом. Тоді б знала, хто я. І я б тебе запам’ятав. Таку красуню не забудеш!
Аук із трав’яним волоссям й гелієвим тембром фліртував зі мною. Доспівалася.
– Телефон! – схопилася до мобільного. Телефонував таксист, який уже чекав на мене. Я хутко розповіла Ауку те, що маю негайно їхати, аби не спізнитися на автобус та не підвести колектив. Сказав, що знає це, і подасться зі мною, бо він ж бо недарма мене знайшов і має якусь важливу справу, що мене стосується. Аук проігнорував усі протараторені мною питання стосовно почутої, проте неусвідомленої інформації.
– Усе дізнаєшся своєчасно. Побачимося на фестивалі! – і він зник, лишивши по собі сріблястий папірчик від кави – єдиний доказ перебування цієї нереальної істоти у моєму реальному домі. Розчинився, розсмоктався у просторі, майже як моя вранішня ініціатива!
Добре, що не було коли роздумувати. Я хутко схопила усе необхідне і, одягнувши чистовимиті напередодні шкіряні кросівки з кашеміровим кардиганом, зачинила квартиру, побігла до таксі. І шарф не забула, звісно, куди ж я без свого фіолетово-біло-зеленого?
***
Не спізнилася. Прибула за десять хвилин до виїзду автобуса. Пощастило – всі колеги й колежанки були ще надто сонні аби помітити мій збентежений стан. Навіть сонні, усі вони, окрім альтиці Люби, дивилися на мене, як на злочинницю. Осудливо. Йванко Тирієнко, робив вигляд, наче мене не існує. Не вітався, не балакав, не дивився… моя єдина спроба порозумітися з ним із тріском провалилася ще тиждень тому! Ледь здержуючи язика, як і протягом усього минулого тижня оголошеного мені бойкоту, я подалася до транспорту, аби всістися та сховатися від товариства «доброзичливців».
Щойно автобус рушив, Любочка, добре серденько, зайнявши місце поряд мене, повернулася у свої солодкі сни, з яких її годину тому витягнув ненависний будильник. Я дістала з рюкзака свій гаджет і полізла до інтернету.
– Пригадуєш наш попередній візит до Кам’янця-Подільського?
Виявилося, Люба іще не встигла заснути.
– Звісно.
– Сподіваюся, цього разу з погодою пощастить більше…
Через дві секунди моя сусідка тихенько засопіла. А я поринула у спогади…
Кілька років тому, щойно я прийшла працювати на студію хору «Берегиня», зі мною трапилася цікава історія. Це був один із моїх перших виступів із капелою – фестиваль імені Леонтовича у Кам’янці-Подільському. Микола Дмитрович навчався у Подільській духовній семінарії Кам’янця на священика, аби порадувати тата в купі із пращурами (дідом, прадідом), котрі усі до одного носили духовний сан. Світові ж судилося пізнати його геній через довершену простоту витвореної Леонтовичем музики. Не священик, але просвітитель української культури.