Після виступу, за сценічними лаштунками, до мене підійшов маленький білявий хлопчик.
– Тримай. Це для тебе. Ти дуже гарна. Можна я на тобі одружуся? – запитав із серйозним виразом миленького обличчя, простягаючи мені прикрасу.
– Звісно, можна! – жартома відповіла. – Краса! Це ти виготовив?
– Я. У мене теж є такий браслет! – хлопчик підніс до очей руку й покрутив туди-сюди зап'ястям, підтверджуючи свої слова.
– У цій мікровишивці закодована сила материнської любові. Орнамент український, ми з мамою відшукали його в енциклопедії.
– Дивовижа… – в грудях стиснулося.
«Сила материнської любові»…
– Невже у тебе очі фіолетові?! – гледів зачаровано.
– А ти спостережливий! – мені несила була стримувати посмішку від приємності неочікуваного спілкування. Милий... Лискуче пшеничне волосся, блакині, аж прозорі, оченята. Але не зовнішність виокремлювала його. Сяйво сочилося із серця дитини – недитячого серця, від того погляд хлопчика зробився недитячим. «Душа не має віку» – любила повторювати моя бабуся.
– Церковний хор, на сцену! – почувся хрипкий жіночий голос.
– Ой! – хлопчик заметушився, – мені час! Бувай!
Вмить розвернувся на сто вісімдесят градусів і чкурнув від мене, наче й не було цієї хвилинної розмови.
– Спасибі тобі! – вигукнула услід, навіть не дізнавшись його імені…
Опісля цієї пригоди я зважилась на тату – браслет назавше прикрасив мою ногу закрученими вужиками орнаменту. Виявилося, це жіночий знак – символ води, материнської енергії. Вогненна батьківська енергія – восьмипелюсткова квітка сонця. Удвох Вода і Сонце символізують постійне оновлення життєвого циклу… і ще багато іншого, але це основне.
Я з головою поринула у вивчення української символіки, почала вишивати. Вишивала на одязі, рушниках, сумках, носовичках, подушках… Навіть шкарпетки витворила собі та майбутньому чоловікові (сподіваюся із розміром вгадала!). Досі лежать у моїй шафі. Вишивала, усім серцем воліючи, аби йому в цих шкарпетках було зручно й тепло…
Невдовзі я виявила, що берегиня – квітка-оберіг, вишивана україночками з давніх давен, і теж захотіла вишити її колись. Ось так маленький браслетик став для мене ключем до Вічністі, ключем до власних, прихованих навіть від мене, внутрішніх дверей.
Ми часто виконували музику Леонтовича. «Щедрик», «Дударик», «Над річкою бережком», «Козака несуть», «Пряля», «Мала мати одну дочку»… Дивлячись у партитури солоспівів Миколи Дмитровича, я побачила схожість із українським національним орнаментом! Лаконізм форми, довершена структура, сакральність автентичної простоти…
Автобус хитнуло – я отямилася. Думки-думки.
У руках тримала телефон із завантаженою вкладкою «Google». Що я збиралася шукати? Точно!
Страх, як кортіло дізнатися, хто ж він такий – мій ранковий гість пожирач кави!
Google в поміч. «Аук» – потрібне слово-код до пошукової системи. Посипалося.
«Аук – слов’янська міфологічна істота. Мешканець прадавнього лісу. Маленький чоловічок із волоссям й бородою зеленого кольору, а також кумедним круглим животиком…»
Ще би про щічки круглі написали і точно мій Аук!
«Полюбляє сміятися та жартувати. Добрий, грайливий бешкетун. У лісі створює ехо, різноманітні звуки аби збивати людей з вірного шляху та вводити в самісіньку гущавину».
Цікаво, з якого це шляху йому мене збити закортіло?! Точно не з вірного!
Рух дорогою заколисував. Усі спали.
Автобус повернув, очі засліпило вранішнє сонце, яке щойно прокидалося. Повернула голову вбік, поглянула на Любу. Спить. Посміхнулася мимовільно… Знаєш, я завше сумуватиму за нею.
Любочка виглядає старше своїх років. Чорноволоса, доволі крупна, як для жінки. Ззовні не красуня. Ходить до протистанської церки, вбирається лише у довгі грубі спідниці, постійно однаково збирає волосся у хвіст… Має філігранно відшліфований щоденними заняттями альт, який є особливою цінністю нашого хору. Добре тримає партію, чисто інтонує. Завжди любила слухати, як Любочка виконує романси, акомпонуючи собі на фортепіано або гітарі. Має приємний тембр, принаймні для моїх вух та душі.
– Яринко, зізнаюся тобі, я довго не могла збагнути, чому ти дружиш зі мною, чому спілкуєшся так привітно. Адже я зовсім проста, а ти – красуня, розумниця! Спочатку я думала, що тобі від мене щось треба, що ти спілкуєшся зі мною, аби я тобі допомагала. Але потім збагнула, що ти розумніша й обдарованіша за мене, і тоді…