Оце таку дурницю вона мені плела одного разу! У цьому вся Люба!
– Тоді ти таки второпала, що я у тебе влюбилася з першого погляду, що ти моя подруга і щиро подобаєшся мені! Що я люблю і поважаю тебе, бо ти добра, справжня, чесна, мила, чарівна людина!
Споглядаючи сплячу Любочку, я прямо таки поринула у любомедитацію. Не на довго. Зрештою, недоспана ніч давалася взнаки. Я відчула, як повіки опускаються, люба Люба зникає, реальність тане…
***
Діду мій, Дударику!
Ти ж, було, селом ідеш,
Ти ж, було, в дуду граєш –
Тепер тебе немає…
Дуда твоя гуляє,
І пищики зосталися,
Казна кому досталися…
Діду мій, Дударику…
Діду мій.
Хорова капела «Берегиня» завершувала виступ на сцені, розміщеній у кам’яному дворі старовинної фортеці, а у небі одна за одною пропливали сині, білі, жовті, червоні, синьо-біло-жовто-червоні кулі різних розмірів. Хоча ні, розмір один, відстань від землі різна, від чого виникає ілюзорність співвідношень.
Мене не полишало відчуття, наче часу тут немає! І місця, як такого немає. Кам’янецька фортеця, неначе міжчасовий, водночас неіснуючий ніде та існуючий усюди, майданчик.
Башні-конуси одягнені в шапочки Мерліна з казковими прапорцями на кінчиках. Із сірого та рудого каменю стіни міцного укріплення, яке ніхто не зміг зруйнувати, а старалися ж!
Я закохалася у фортецю! У величному спокої вже багато віків стоїть вона на острові, захищена зеленим дивом каньйону. Тоненька змія, холоднокровна й сіра, огортає сей острів – річка Смотрич. Будиночки різних розмірів, форм й конструкцій камінчиками розсипалися каньйоном. Люди, які живуть у них, споглядають фортецю щодня… Як гадаєш, вони іще не втратили здатність захоплюватися цією красою? Певно, мені би ніколи не набридло дивитися, як небо змінюється позаду фортеці, освітлюючи її щораз наново.
Під час попередніх Кам’янецьких гостин дощ лив стіною, тому ми так і не дісталися фортеці… Навіть старого міста не дісталися! Сценічна зала та лаштунки будинку культури – все що я бачила, окрім шматочка зеленого парку обабіч будівлі, коло якої стояв наш автобус тоді. Значить, був не час. Значить, вперше неймовірну позачасову красу мені судилося зріти саме тієї ранньої осені.
Опісля виступу, ми всі на купу переодягалися у прохолодному та вогкому приміщенні старої башти – хлопці впереміж з дівчатами. За роки виступів я навчилася не соромитися наших чоловіків-колег.
– Що це в тебе на нозі? – в грудях закололо від несподіванки. Гелієвий голос лунав із заглиблення у стіні, де колись щось стояло. Свічі? Канделябри? Зараз там сидів малий Аук.
– Ауку? Тебе можуть побачити! – зашепотіла, оглядаючись й натягуючи на ноги джинси.
– Орнамент цікавий такий. Щось схоже я вже бачив… – його моє попередження не насторожило ані на йоту.
– Це татуювання! Татуювання у вигляді браслета із орнаментом води, який символізує материнську силу, енергію.
– Саме цього тобі завше бракувало… – його віртуозна спостережливість роздратувала мене.
За якихось загадкових обставин ми лишилися у башті самі.
– А де усі?... Вже пішли…Чого ти хочеш від мене, Ауку? Я зайнята! На екскурсію йду!
Я зняла з волосся великого квіткового віночка. При згадці про маму, якої у мене не було, серце мало не розірвалося. Знову! А я ж бо затято тренувалася бути стриманою та аемоційною стосовно цього! Довгенько почувалася винною… через що? Через те, що я сирота? Безглуздо, але я така не одна, розумієш? Мене не одну так клинило. Трагічно, що на землі багато сиріт.
– Скоро все сама побачиш. Зовсім скоро… він вже тут, чекає на тебе.
– Хто це «він»?
Одна квітка заплуталася в моїх косах. Не могла витягти її, від чого дратувалася. Все через підвищену кучерявість! Я не почула відповіді.