– Хто це «він», Ауку?
Отвір у стіні спорожнів. Аук зник, знову зник.
Втямивши, що все це точно мені не сниться, я засумнівалася у своїй адекватності.
Була третя година дня. Сонечко наповнило собою осінь старого міста. На фоні його сяйва, небо аж відсвічувало прозорістю. Лазур. Іванна Рудольфівна лишилася дивитися виступи інших учасників, а ми всі, її піддані, так би мовити, подалися на зустріч з екскурсоводом в очікуванні прогулянки старим містом.
– Яринко, я піду в автобус. У мене «ці» дні, дуже живіт розболівся та й натомилася! – Люба зібралася утекти.
– Давай пігулку вип’єш! Поможе!
– Та випила вже!
– Так біль минеться скоро, тобі стане краще! Ходімо!
– Справді, Яринко. Піду полежу. Доки нікого в автобусі немає, хоч на кілька сидінь вляжуся! А ти роздивися все гаразд. Пофотографуй! Покажеш мені й розкажеш.
– Ай, Любочко, ну як це ти мене лишаєш саму?! Мене ж бережани з’їдять!
Люба усміхнулася.
– Що там їсти, одні кості!
Вона таки пішла відлежуватися в автобус. А я таки дочекалася екскурсії!
Проводив її для нас студент історичного факультету Кам’янець-Подільського університету. Як і на кожній у моєму житті екскурсії, я слухала лише частину того, що розповідалося, відволікаючись на місто, будинки, людей, небо, котів, собак, думки, птахів, спогади, нове, старе… І тут…
– Ви знаєте, хто сто років тому дивився на місто із цього вікна?
Я повернула голову й побачила хлопця. Високий, чорнявий, кучерявий, як я! Лише очі чорні-чорні, він одразу вразив мене своїми очима. І справа навіть не в кольорі, а у відсутності дна…
– Ні. Хто ж це був? Зізнаюся, Ви мене заінтригували.
– Хм…
Хлопець посміхнувся та опустив очі, поглядаючи на своє вишукане взуття із коричневої замші, або крізь нього. Мене подивувало, що руки його вбрані у темно-коричневі шкіряні рукавички. Навіщо це йому в таку теплінь?
– Тут жив Михайло Булгаков зі своєю коханою дружиною Тетяною Лапою.
– Справді? Прямо біля цього костелу?
– Саме так. Під час Першої світової війни він був лікарем у військовому шпиталі. Працював день і ніч. Пані Тетяна приїхала за чоловіком сюди, допомагала йому та солдатам. У вільний час, якого зізнатися у них майже не було, вуличками старого міста молоді й закохані гуляли удвох.
– Ви так розповідаєте, наче ходили тут разом із ними…
– Хто зна, можливо й ходив…
– Ну, звісно. Після знайомства з Ауком я вже нічому не дивуватимуся! – чомусь я сказала незнайомцеві про малого зеленого чоловічка, з яким познайомилася вранці.
– Він Вас розвеселив?
Я подивилася на хлопця й роззявила рота.
– Не дивуйтеся. Аук – мій помічник, я дуже давно й добре знаю його, як і Вас…
– Ми знайомі? Значить, мені не видалося, наче я бачила Вас раніше!
– Мені дуже до вподоби те, як звучить ваша капела. Ви особливо гарно виконуєте Леонтовича.
Він спробував змінити тему. Різкувато.
– Із Леонтовичем Ви теж знайомі?
– Так. Знайомі. Він багато відав про місця, звідки ми, використовував наші мелодії.
– Ви маєте на увазі Поділля?
Знову ця загадкова посмішка на його вустах, які мені дуже подобалися.
– Я маю на увазі наш з тобою дім.
Не знала, що йому відповісти. Якусь мить дивилася на хлопця розуміючи, що усім єством хочу, аби у нас був спільний дім. Невже це для нього я вишила шкарпетки?!
– Бачу, Ви любите збивати з пантелику.
Кучерявий промовчав.
– А хто жив у фортеці, знаєте? – тепер вже я ставила запитання.
– Хто? – усміхнувся із награною цікавістю.
– Софія Вітт Потоцька. У дитинстві бабуся возила мене до Умані, де «Софіївка» – парк, який Щенсний Потоцький створив і подарував коханій Софії! Нещодавно книгу про неї прочитала – життєпис спокусниці.Кілька років вона була невісткою коменданта Кам’янецької фортеці, а коли комендантом став його син, а її чоловік, Юзеф, то і повноцінною хазяйкою.
Звісно, він відав і про це! Вислухавши мене, додав:
– Ян Вітт створив та втілив у реальність проект арки, біля якої ми споглядали булгаківський балкончик, перед візитом до міста останнього польського короля Августа Станіслава. Комендант був проти одруження сина із жінкою сумнівного походження і виявився правим. Софію ненадовго вистачило у Кам’янці. Прислуга у вигляді фортечних в’язнів, що супроводжує життя брязкотом ланцюгів, у які закована, не вельми приємне товариство. А ще солдатська муштра навколо й обмеженість провінційних розваг. А найголовніше – відсутність любові.