– Вона й справді була осліплююче красива?
– Не знаю, що й відповісти на це. Для мене осліплююче красивою є лише одна жінка.
Хлопець не відводив очей – дві темні безодні з-під чорного лісу вій, чорних виразних брів. Мовчав і дивився на мене. А мені тим часом зробилося страшно, бо він міг піти, зникнути так само раптово, як і з’явився. Хотілося розплакатися. Дивний, він хвилював мене невимовно!
Я ж цілком забула про бережан! Ті, в свою чергу, вешталися за студентом-екскурсоводом від одного будинку до іншого, зупиняючись біля кожного і роблячи вигляд, що слухають гіда. Насправді ж вони зиркали на нас. Звісно, зиркали, а найдужче – Іван. Ми зустрілися поглядами і я остаточно переконалася в тому, що зробила вірно, хоч мені це коштувало немало. Брешу, це мені зовсім нічого не коштувало. Цей дивовижний молодик за перші хвилини нашого знайомства став для мене вартувати більше, аніж всі бережени разом узяті! Окрім Люби. Брешу, він став важливішим абсолютно за усіх. Усвідомлення цього шокувало мене.
– Про що задумалася?
Настала моя черга змовчати.
– Перед нами Вірменська дзвіниця. Чому вона так йменується? Справа у тому, що…
Вірменська дзвіниця! Ми так і не дізналася тоді, чому вона Вірменська. Хоча, це очевидно. Вірмени, котрі побудували її, населяли місто кілька віків поспіль і живуть у нім нині. Дзвіниця вельми занедбана, така, що певно добряче би полоскотала фантазію творців містичних історій, кіно.
Нізвідки взявся буревій. На моїй голові вмить утворилося пташине кубло. Борячись із власним волоссям, я намагалася розгледіти свого дивака, чорні кучері якого шалено куйовдили сильні вітряні пориви. Діяне природою було відображенням мого внутрішнього стану. Навідмінну від сього хлопця, я соромилася гледіти впритул й подовгу, натомість, чула дівочий сором від його двох темних безодень. Серце стислося – я згадала про медіатори, безліч яких підкорювали наземний простір цього фестивального дня! Крізь примружені повіки подивилася вгору й заспокоїлася. У небі повітряних куль лишилося мало, а ті кілька, що зосталися, майже доринули землі. Люди позадерали голови. Громовиця змусила усіх нас покірно дивитися в небо, відчуваючи страх та небезпеку. Наступної миті, паралельно із збільшенням потужності водяного напору до зливи, інстинкт самозбереження погнав усіх у кафе, під стріхи будинків. Таксі порозбирали, наче гарячі пиріжки.
Суцільна вода із неба та грім із блискавицею загнав хористів капели «Берегиня» під накриття. Ніхто вже не думав ні про що, окрім того, де б це скорше сховатися.
Він схопив мене за руку, міцно-міцно, й потягнув до старої напівзруйнованої башти. Вірменської. Я послухалася його, я пішла за ним, я б пішла за ним усюди. Божевільна.
Двері відчинив старець подібний на безхатченка, давнього поціновувача оковитої та заусміхався до нас, наче ми йшли до нього на гостину і він уже прямо таки зачекався!
«Ось який він – Дударик», – подумалося мені.
– Куди ми йдемо?! – спиталася, наче не бачила сама! Грім заглушив мою репліку.
– Заходьте хутчіше! – прохрипів «Дударик», зачинивши за нами двері. У Вірменській дзвіниці коївся ще той гармидер!
– Господи, та тут кладовище голубів!
Мертві пташки лежали всюди. Хоч би не підчепити якоїсь зарази від них.
– Вмости свої переживання, вгамуйся та отримуй задоволення, – почула гелієвий голос, огледілася, але Аука ніде не було!
– Ауку, ти де? Аууу!
– Ти знайшов її… – старець гледів на мене якось дивно. Це на його очах сльози, чи мені здалося?
– Брама відкриється через дев’ять пострілів грому, поспішайте!
Не в змозі розтлумачити почутих щойно слів, я огледіла дідуся. Чоловік сей, очевидячки, був красивим замолоду. Його обличчя зберегло у своїх, покритих зморшками часу й переживань рисах, сліди вроди. Навряд він поціновувач оковитої, я несправедливо почепила на нього сей неприємний ярлик. Певно, доля йому перепала нелегка.